Ассоциация философского искусства

Ассоциация Философского Искусства

ГлавнаяОб АссоциацииФилософияАфоризмотерапияДайджестыФорум
АФИ-почта
Забыли пароль? Запомнить меня

#1 02.12.2010 11:26:39

Liya
Administrator

Рефераты аспирантов по философии

Рефераты аспирантов по философии

#2 28.04.2011 12:15:44

Re: Рефераты аспирантов по философии

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Чернігівський державний технологічний університет

Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін

Проблема свободи та її меж
Реферат здобувача кафедри Обліку та аудиту
Короткого В. В.©
Науковий керівник: професор кафедри Обліку та аудиту
Лень Василь Степанович
Тема дисертації: «Облік, аналіз і контроль діяльності небюджетних неприбуткових установ»

Чернігів – 2011
Зміст
Вступ    3
I. Проблема свободи в історії філософії    6
1.1 Мораль і моральність як основа свободи Гегеля    7
1.2 Позитивна та негативна свобода І. Берліна    9
II. Свобода особистості в соціально-культурологічному вимірі    11
2.1 Відповідальність як межа свободи у соціальних інституціях    14
2.2 Необхідність як міра свободи в соціумі    16
Висновок    20
Список використаної літератури    23

Вступ

Свобода - это право выбирать,
с душою лишь советуясь о плате,
что нам любить, за что нам умирать,
на что свою свечу нещадно тратить.
И. Губерман
Актуальність дослідження. Розвиток різних соціальних інституцій та пов’язаний з цим постійний процес «переоцінки цінностей» зорієнтований на створення цілісної концепції людини, що відображає її сутність та діяльність і як особистості, і як члена суспільства, концепції, що відповідає сучасному розумінню сутності людини, як носія загальнолюдських цінностей, підкреслює актуальність проблеми свободи, яка потребує глибокого філософського дослідження.
Тема свободи є одна з основних тем філософії. Весь період існування філософії являє собою вражаючу картину безперервних спроб зрозуміти сутність цього феномена. Вона хвилювала й надихала європейську політичну філософію протягом багатьох сторіч від Канта й Гегеля до І. Берліна, Ф. Хайека.
При цьому всякий результат, отриманий на тому або іншому відрізку історії людської думки, як правило, не влаштовував наступні покоління, будучи джерелом для нових пошуків і інтерпретацій. «Ні про одну ідею, відзначав Гегель, не можна з таким повним правом сказати, що вона невизначена, багатозначна, доступна найбільшим непорозумінням і тому дійсно їм піддана, як про ідею свободи» [5; c.324].
В історії розвитку розуміння  свободи із прадавніх часів поняття творчої свободи витісняє поняття свободи від перешкод. У Сократа й Платона мова йде, насамперед, про свободу й долю, в Арістотеля ( про свободу від політичного деспотизму); в Эпікура, стоїків ( про нещастя людського існування, пов'язаних з обмеженням свободи й прагненням до неї). У Середньовіччі розглядають свободу від гріха й благодать, з якою співвіднесено поняття «свобода». В епоху Ренесансу під свободою розуміється безперешкодне й всебічне розгортання сутнісних потенцій особистості.
Поняття свободи пронизує всі сфери активності людини й суспільства. Свобода перебуває в епіцентрі життєвих устремлінь людини. Від того, як розуміється свобода, вибудовуються різні концепції змісту й цінності життя. Нові форми діяльності (у тому числі й досягнення добробуту) можуть втілитися в дійсність, якщо будуть ґрунтуватися на глибоких знаннях про людину і її призначення, її можливостях реалізувати свою свободу.
Мета роботи полягає в визначенні поняття свободи окремого індивіда та встановлення її границь в соціумі для гармонізації його існування.
Завдання роботи – дослідження розвитку основних інтерпретацій поняття «свобода» і шляхом систематизації та аналізу накопичених знань зробити спробу виділити значення свободи та її границь в соціальних інституціях.
Об’єкт дослідження – особистість та її свобода в соціальних інституціях.
Предмет дослідження – відносини, що виникають між окремими особистостями соціальних інституцій, які є одночасно джерелом і регулятором права свободи кожної з них.
Оскільки, поняття свобода в суспільстві тісно пов’язане з поняттям особистості, то в першому розділі даної роботи буде розглянуто інтерпретацію індивіда та його свободи в поглядах різних філософів.
Друга частина роботи буде присвячена питанням свободи особи по відношенню до такого соціального інституту, як об’єднання громадян: що це таке, де її границі, що значить вибір у житті людини. Свобода – це благо або зло для сучасної людини?
Автор визнає, що в ході дослідження йому навряд чи удасться однозначно правильно відповісти на ці питання – для цього потрібні роки й досвід, а не тільки знання. Проте ця спроба буде здійснена, оскільки тільки через первісне пізнання себе можна пізнати світ. У наш непростий кризовий час як ніколи необхідні орієнтири, маяки у вигляді відповідей на запитання про свободу і її границі, про вибір і відповідальність. Без чіткого розуміння цих проблем неможливо будувати майбутнє – своє й соціуму в якому ми існуємо.

1. Проблема свободи в історії філософії

Задовго до того, як людина зуміла піднятися до перших соціологічних узагальнень, інстинкт самозбереження, голос зоології розкрив їй таємницю протиставлення між „я" і „не я", між „особистістю" і „ світом – природою", в загальножиттєвій області — між особистістю й суспільством подібних їй.
Авторитетний публіцист – Еллінек писав: «Пізнання правильної границі між особистістю і суспільством – це найвеличніша проблема суспільствознавства» [3; С. 7].
Саме поняття свободи тісно пов’язане з особистістю і суспільством в якому вона існує. Адже з становленням особистості, її певних соціальних характеристик та відмінностей, що основані на індивідуальному досвіді постає і проблема її свободи.
Свобода не може бути чисто негативним, беззмістовним поняттям, сваволею вибору, що порушує закони природи й соціального життя.
Логікою свого існування й характером власної діяльності кожна людина занурена в потік історії. Буття людини в цьому потоці суперечливо, неоднозначно. Людина вільна й невільна одночасно.
Людина невільна, оскільки існує зовнішній світ, який наполегливо диктує людям вибір форм і способів діяльності, їх послідовність. Вона невільна, тому що завжди існують обмеження її діяльності – рівень фізичних чинників і розумових здібностей, технічних можливостей, характеру суспільного устрою і т.д.
«Зовнішнім колом проблеми свободи являється проблема дії, границі якої перш за все визначені будовою тіла, законами фізіології, не говорячи вже про закони матеріального світу» - вважав Левицький С. А.[9; С. 8] Вона невільна ще й тому, що існує так зване відчуження людини, яке проявляється за всіх часів і існує в різних формах.
Відчуження означає що, продукти людської діяльності виходять з-під її контролю, тобто незалежність світу й навіть його ворожість.
Разом з тим людина має свободу. Свобода це можливість впливати на свою долю, так званий вибір життєвого шляху.
Так що ж розуміється під словом свобода особистості, яке ми звикли так часто використовувати в демократичному суспільстві? Спробуємо проаналізувати думки філософів з даного приводу.
Свобода й визнання права на свободу - є цінності, властиві самій природі людини, сутності людського суспільства. Прагнення людини до свободи настільки ж природно, як і її потреба в їжі й воді, і настільки ж закономірно, як і зміна дня й ночі або пори року на Землі. Філософи визнають, що людина вільна споконвічно: зі своїм народженням вона здобуває й природне право на свободу. «Людина вільна, оскільки вона кожну мить свого життя взмозі слідувати самій собі. Вчинок відчувається вільним, оскільки основа його присутня в ідеях мого індивідуального я; всякий інший вчинок, безвідносно до того, здійснений він під природним примусом чи під тиском моральної норми, відчувається невільним»,- писав Рудольф Штайнер[13, c. 45]. 
Інша справа, які конкретні реальні можливості реалізації цього права в тому суспільстві, де людина з'явилась на світ. Адже люди залежні від зовнішніх умов (природних, суспільних), що не може не позначитись на ступені особистої свободи.
«Просте поняття обов’язку виключає поняття свободи, оскільки воно не визнає індивідуальність, а потребує підкорення останньої загальній нормі», - вважав Штайнер[13, c. 46]. Штайнер також підкреслював, що індивідуальність можлива тільки тоді, коли кожна індивідуальна істота знає про іншу безпосередньо шляхом  індивідуального спостереження.

1.1    Мораль і моральність як основа свободи Гегеля

Поняття свободи для Гегеля є настільки ж фундаментальним, як і поняття духу. Свобода – така ж властивість духу, розуму, як вага – властивість матерії. «Свобода є справжня сутність духу, як його дійсність». Тема свободи присутня у всіх розділах гегелівської філософії, саме поняття свободи, його зв'язок з іншими категоріями, його трактування, прояву свободи й відхилення від неї зазнають ретельного, всебічного аналізу.
З'єднавши свободу з пізнанням, Гегель діалектично розв'язав і питання про співвідношення свободи й необхідності. Свобода й протистоїть необхідності, і діалектично з нею зв'язана. Наявність необхідності, тобто детермінізм, не виключає свободи людини. Детермінізм, що діалектично розуміється, як об'єктивна необхідність, не тільки обмежує, але й уможливлює свободу: «Необхідність як така, щоправда, ще не є свобода, але свобода має своєю передумовою необхідність і містить її усередині себе як зняту».
Питання суспільства та відносин у ньому між окремими особистостями Гегель розкрив в своїй роботі «Філософія права».
Він вважає абстрактне право, мораль і моральність основою свободи. [4; С. 18] Абстрактне право за Гегелем містить в своїй основі свободу окремої людини (особистості). На цій стадії закон являється еквівалентом правової заповіді: « … будь особистістю і поважай інших в якості особистостей».
Мораль включає в себе намір і благо, добро і совість.
Моральність розглядається як сім’я, громадянське суспільство та держава.
Гегель розрізняє громадянське суспільство й політичну державу. Громадянське суспільство — сфера реалізації особливих, приватних цілей і інтересів окремої особистості. На щаблі громадянського суспільства, за схемою Гегеля, ще не досягнута справжня свобода, тому що стихія зіткнень приватних інтересів обмежується необхідною владою всезагального не розумно, а зовнішнім і випадковим чином. Гегель зображує громадянське суспільство, те що роздирається суперечливими інтересами, як війну всіх проти всіх.
Тобто, свобода особистості в суспільстві за Гегелем основана в першу чергу на соціальному середовищі в якому вона виросла і формувалась. Далі з допомогою сформованих цілей і цінностей свобода окремих особистостей керуватиметься на основі наміру, совісті кожної з них. Абстрактне ж право допоможе зосередити в певне русло наміри (інтереси) кожної особистості на основі контролю вчинків («Тільки у вчинку суб’єктивна свобода досягає об’єктивності, а значить і сфери дії закону, сама ж по собі моральна свобода не підлягає закону», - писав Гегель[4, C. 20]) з метою забезпечення їх свободи. Дійсно людина є господарем в світі своєї свідомості і тільки зовнішня її свобода може бути обмежена.
Історію Гегель розглядає як закономірний процес. «Всесвітня історія є прогрес у свідомості свободи, прогрес, який ми повинні пізнати в його необхідності»[5; с. 421]. Це знамените визначення означає, що кожний новий щабель абсолютної ідеї історично виникає з попередньої з необхідністю. Пізнаючи її, люди будують своє громадське життя, створюють інституції, що відповідають вимогам даного щабля розвитку ідеї. У ході цього розвитку повинні розширюватися можливості й розсовуватись границі людської свободи.

1.2 Позитивна та негативна свобода І. Берліна

І. Берлін розглядає поняття «позитивної» та «негативної» свободи. Ці свободи не альтернативні, а доповнюють одна одну.  Відповідно до поняття негативної свободи людина вільна в тій мірі, в якій ніхто не перешкоджає її діям. Вона являє собою максимальне зняття зовнішніх обмежень, можливе в упорядкованому людському суспільстві.
Під обмеженнями він розумів свідоме втручання інших людей, що не дає можливості реалізувати певні вчинки особистості, яка знаходиться в цьому середовищі[2; С.47]. Бути вільним в цьому сенсі, означає відсутність втручання інших. Чим ширше область невтручання тим більше свобода.
Границі цієї свободи визначаються збитком, який одна людина може в ході своєї діяльності нанести іншому.
Усередині цих границь суспільство не має права пропонувати й регламентувати людське життя, навіть у таких екстремальних випадках, коли дії суб'єкта загрожують його власному благополуччю.
Негативна свобода не має на увазі ніяких приписів ззовні й не містить ніякої внутрішньої структури. Людина може поводитись з нею як бажає або нічого не робити. Інша справа — свобода позитивна – складова, природнє продовження внутрішнього світу особистості. Ця свобода дана людині з метою реалізації якогось її індивідуального плану або частини загального соціального плану.
Позитивна суть слова «свобода» виходить із бажання бути господарем самому собі [2; С.51]. Людина хоче бути суб’єктом, а не об’єктом в різних соціальних спільнотах. Тобто, людині краще діяти на основі певних своїх суб’єктивних цінностей, а не приймати і виконувати чужі рішення (за умови, що вони не співпадають).
«Я хочу бути кимось, приймати самостійні рішення, вибирати напрямок діяльності, а не підкорятись силам природи чи іншим людям, неначе я річ, тварина чи раб, що не може жити по-людськи, тобто визначати і здійснювати власні задачі, власну стратегію», - пише І. Берлін.
Розгляд І. Берліном свободи в рамках тих характеристик, які позначаються їм як негативна й позитивна, є досить продуктивним. Негативна свобода корелюється з поняттям незалежності. Позитивна свобода – це самовизначення й самореалізація людини. Ці два види свободи породжують свободу особистості під час взаємодії з метою знаходження певного логічного балансу між ними.
Тож проблема свободи особистості в суспільстві розглядається філософами у двох основних дещо незалежних, але тісно взаємопов’язаних позиціях:
1.    Перша націлена на осмислення того, яким чином влаштоване соціальне життя, як соціальні інституції, спільності, суспільство в цілому співвідносяться з потребами одиничної особистості; наскільки перші повинні й можуть відображати її інтереси або вони незалежні від неї, підкоряються винятково власній тенденції розвитку.
2.    Друга позиція проблеми свободи особистості в суспільстві: як особистість взаємодіє з іншими в конкретному соціумі, наскільки здатна виявити свою незалежність, автономність; або суспільство, суспільні зв’язки, інституції досить жорстко програмують цінності, їх ієрархію, життєвий шлях особистості, її зльоти й падіння.
2. Свобода особистості в соціально-культурологічному вимірі

Якщо ж границі свободи окремого індивіда звужуються в соціумі, то чому ж індивід не покине суспільство. Це пояснюється тим, що людина, яка сформувалась в соціумі як особистість, наодинці з природою стає менш захищеною і межі її свободи становляться ще менші ніж в суспільстві.
Людина, звичайно, може позбутися соціуму. Але й тоді вона не буде вільною. Тому що буде залежати від зовнішніх умов: від погоди, від міцності будови, у якій живе. Безпека її життя буде під загрозою. Сама свобода в розумінні відсутності обмежень – це повна ілюзія. Її просто не може бути в принципі.
Особливість процесу індивідуалізації – зростаюча самотність. Доки людина була невід’ємною частиною світу, доки не усвідомлювала ні можливостей, ні наслідків індивідуальних дій, їй не доводилося й боятися його. Але, перетворившись в індивіда, вона залишається один на один із цим світом, приголомшуючим і суворим.
Виникає прагнення відмовитися від своєї індивідуальності, побороти почуття самотності й безпорадності, а для цього – злитися з навколишнім світом, розчинитися в ньому. Шлях від самотності і тривоги - єдино продуктивний, що не приводить до нерозв'язних конфліктів,- це шлях спонтанних зв'язків з людьми й природою, тобто таких зв'язків, які з'єднують людину з світом, не знищуючи її індивідуальності [10].
Тож людство розуміє, що границі свободи необхідно шукати саме в суспільстві.
У широкому розумінні, суспільство – це відособлена від природи, але тісно пов'язана з нею частина матеріального світу, що складається з людей, об'єднаних формами взаємодії, що склалися історично. У вузькому розумінні суспільство являє собою сукупність людей, що усвідомлюють свої постійні спільні інтереси, які можуть бути задоволені найкраще тільки власними їхніми діями.
Суспільство характеризуються багатогранністю інтересів правлячого кола індивідумів, що не частно рахуються з інтересами простого індивідума.
Але ж вибір повинна робити кожна людина, суспільство тільки створює можливості для свободи вибору й допомагає людині гідно пройти свій життєвий шлях. Організація суспільства, що позбавляє особистість свободи вибору, можливості реалізувати себе, захистити життєвий сенс існування, не тільки недоцільна, неконкурентоспроможна, але й вибухонебезпечна, а тому безперспективна.
Тому й створюються різні організації людей (в тому числі і Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку(ОСББ)) зі спільними інтересами особистостей, які відстоюють їх, а отже відстоюють і свою свободу вибору.
Але чи в повній мірі члени об’єднання співвласників реалізують свою свободу? Чи можливо кожна особистість відмовляється від якогось одного виду свободи заради іншого?
У  суспільстві свобода особи  обмежується  інтересами  суспільства.
Кожна людина - індивід, його бажання  й  інтереси  не  завжди  збігаються  з інтересами суспільства. У цьому випадку особистість під  впливом  суспільних законів повинна  діяти в окремих випадках  так,  щоб  не  порушувати інтересів суспільства, а якщо ні, то  йому  загрожує  покарання від імені суспільства.
З одної сторони члени ОСББ одержують свободу вибору тих чи інших постачальників послуг відповідно до якості та вартості роботи, з іншої сторони кожний індивід втрачає певну свободу в часі, який тепер необхідний на загальні збори та інше. Навпаки ж в свободі вибору є певна несвобода, оскільки перед людиною постає безліч варіантів вибору та покладається відповідальність за той чи інший вибір[10]. Це значить, що індивід вільний у виборі між перевагами однієї свободи над перевагами іншої, а отже він є частково свободною людиною.
Людина вибирає між свободою й справедливістю, між рівністю й ефективністю, між свободою й приналежністю. Людина має право вибрати несвободу, це теж робить її індивідом. Однак вибір між свободою й несвободою може й повинен бути вільним [2; С. 5].
Тобто в нашому житті все повинно знаходитись в рівновазі, щоб отримати один вид свободи (важливіший сформований на певних цінностях на даному етапі розвитку суспільства) необхідно відмовитись від іншого виду.
Отже, для ефективного існування об’єднань необхідно, щоб кожна особистість цього об’єднання усвідомлювала мету створення та вбачала в цій меті і свої інтереси, заради яких готова пожертвувати іншими інтересами в ім’я свободи не тільки своєї, а й інших індивідів.
Але чи повинна контролюватись свобода в об’єднаннях?
Доки люди не стануть пророками, єдиний спосіб дати свободу індивідові – це окреслити за допомогою загальних правил ту сферу, у межах якої рішення буде належати йому самому [11; С. 29].
Cвобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати межі. А якщо ні, то вона буде перетворюватися у хаос, свавілля й анархію, у самодурство й насильство над іншими людьми, тобто в негативну свободу.
Підготовленість людей до свободи прямо пропорційна їхній налаштованості накладати моральні ланцюги на власні апетити; і пропорційна тому, наскільки їх любов до справедливості вище їх жадібності; пропорційна тому, наскільки їх здорове й тверезе мислення вище їх марнославства й самовпевненості [11; С.33].
Взаємовідносини індивіда і соціального середовища скоріш за все можна описати за допомогою формули: пошук (особистості) - пропозиції (суспільства) - вибір (індивідом із запропонованого суспільством).
Автономія, а значить і відповідальність особистості проявляється в процесі осмислення пропозицій, умов, вимог, що висуваються соціумом.
Свобода особи в суспільстві не абсолютна, а має відносний характер. На цю відносність зорієнтовані і правові документи. А саме, стаття 4 Декларації прав людини і громадянина передбачає, що свобода полягає в можливості робити все, що не наносить шкоди іншому: таким чином, здійснення природних прав кожної людини обмежене лише тими межами, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами [1].
Отже, відносний характер свободи знаходить своє розкриття у відповідальності особистості перед іншими людьми й суспільством вцілому.

2.1 Відповідальність як межа свободи у соціальних інституціях

«Свобода і відповідальність - це дві сторони одного цілого – свідомої людської діяльності. Свобода є можливість здійснення цільової діяльності, здатність діяти зі знанням справи заради вибраної цілі, і реалізується вона тим повній, чим краще знання об’єктивних умов, чим більше вибрана ціль і засоби її досягнення відповідають об’єктивним умовам, закономірним тенденціям розвитку дійсності - Відповідальність же диктується  об’єктивними умовами, їх осмисленням і суб’єктивно поставленою ціллю необхідність вибору способу дії, необхідність активної діяльності для здійснення цієї цілі... Свобода породжує відповідальність, відповідальність направляє свободу» (7;С. 72).
Залежність між свободою і відповідальністю особистості прямо пропорційна: чим більше свободи дає людині суспільство, тим більше і його відповідальність за користування цією свободою. А якщо ні, то наступає згубна для суспільної системи анархія, що перетворює соціальний порядок у хаос[8; С.254].
Свобода невіддільна від відповідальності, від обов'язків перед собою, перед суспільством і перед іншими його членами. Відповідальність особистості має дві сторони:
зовнішню — як можливість застосувати до особистості певні суспільні санкції: особистість відповідальна перед суспільством, державою, іншими людьми при дотриманні покладених на особистість обов'язків, вона несе моральну й правову відповідальність (відповідальність вчинків);
внутрішню — як відповідальність особистості перед собою: розвиток почуття вини й совісті людини, її здатність здійснювати самоконтроль і самоврядування. Головні засоби внутрішньої відповідальності — совість і честь людини. Совість — це внутрішній «суддя», гарант справжньої свободи й незалежності особистості. Честь людини виражає міру усвідомлення своєї гідності. Про це говорив і Гегель, заключивши ці дві категорії в одну– мораль[4, с. 160].
Людину спонукають діяти так, а не інакше й певні суспільні умови. Існують норми моралі й права, традиції й суспільна думка. Під їхнім впливом і складається модель поведінки.
З урахуванням цих правил людина робить і діє, ухвалює ті або інші рішення. Відхилення людини від установлених соціальних норм викликає певну реакцію з боку суспільства. Негативне відхилення викликає й соціальні санкції, тобто покарання за несхвалювані дії. Таке покарання ще називають відповідальністю людини за свою діяльність і її наслідки.
Але поняття «відповідальність» зв'язане не тільки із зовнішніми формами впливу на людину, відповідальність виступає найважливішим внутрішнім регулятором її діяльності. Тоді ми говоримо про почуття відповідальності, вини. Воно проявляється, насамперед, у свідомій готовності людини додержуватися встановленим норм, оцінювати свої вчинки з погляду їх наслідків для навколишніх, ухвалювати санкції у випадку допущених порушень.
Слід зазначити, що відповідальність як соціальний і особистісний фактор виникає тільки тоді, коли людина вільна у своїх думках і вчинках. Якщо немає свободи, якщо всі дії людини змушені, продиктовані «залізною» необхідністю, то немає й відповідальності. Людина не відповідає за те, що їй нав'язане, крім або навіть всупереч її вільному вибору. Відповідно до цього можна сформулювати поняття відповідальності.
Відповідальність - соціально-філософське й соціологічне поняття, що характеризує об'єктивний, історично-конкретний вид взаємин між особистістю, колективом, суспільством з погляду свідомого здійснення пропонованих до них взаємних вимог.
Формування особистості припускає й виховання в ній почуття відповідальності. Відповідальність може проявлятися в різних характеристиках поведінки й дій людини. Відповідальність - саморегулятор діяльності особистості, показник соціальної й моральної зрілості особистості. Це дисципліна й самодисципліна, організованість, уміння передбачити наслідки своїх власних дій, здатність до прогнозу. Це самоконтроль, самооцінка, критичне відношення до самого себе. Зроблений людиною вибір, ухвалене рішення означають, що людина готова взяти на себе всю повноту відповідальності й навіть за те, що вона не змогла передбачити. Неминучість ризику зробити «не те» або «не так», припускає наявність у людини мужності, необхідної на всіх етапах її діяльності: і при ухваленні рішення, і в процесі його реалізації, і, особливо у випадку невдачі.

2.2 Необхідність як міра свободи в соціумі

Філософське рішення проблеми співвідношення свободи й необхідності в діяльності й поведінці особистості має величезне практичне значення для визначення меж її свободи, а отже окреслення можливих варіантів поведінки. Якщо люди не мають свободу, а діють тільки по необхідності, то питання про їхню відповідальність за свою поведінку втрачає зміст.
Різні погляди на цю проблему об’єднує точка зору, згідно з якою необхідність розглядається як неможливість зміни людьми об'єктивних соціально-економічних умов їх життєдіяльності, однак при цьому вони мають значну свободу у виборі цілей і засобів своєї діяльності.
Свобода як пізнана необхідність - так трактували її багато філософів - Б. Спіноза, М. Гегель, Ф. Энгельс. 
Спіноза – перший з мислителів нового часу зрозумів, що поняття необхідності й свободи, які до нього всіма розглядалися, як полярні протилежності, що виключають один одного, утворюють насправді діалектичну єдність, являються не тільки взаємним виключенням, але в той же час є члени діалектичного відношення [6].
«Свобода, що набрала форму дійсності деякого світу, отримує форму необхідності, субстанціональний зв’язок якої є система визначень свободи» - писав Гегель [5, c. 326]. Перед філософією за Гегелем, на усвідомленні шляху духу до свободи, неминуче виникає питання про співвідношення свободи з необхідністю.
У світі є сили, що діють незаперечно, неминуче. Ці сили впливають і на діяльність людини. Якщо ця необхідність не осмислена, не усвідомлена людиною, він її раб; якщо ж вона пізнана, то людина знаходить «здатність ухвалювати рішення з прогнозуванням можливих наслідків». У цьому й виражається її свобода. Але що ж це за сили, яка природа необхідності?
Необхідність, вважає ряд філософів, існує в природі вигляді об'єктивних, тобто незалежних від свідомості людини, законів. Інакше кажучи, необхідність є вираження закономірного, об'єктивно обумовленого ходу розвитку подій. Ніхто не заперечує наявність випадковостей, але загальна закономірна лінія розвитку, що відхиляється ними в ту або іншу сторону, однаково проб'є собі дорогу.
Крім об'єктивної природної необхідності людину спонукають діяти так, а не інакше й певні суспільні умови. Існують норми моралі й права, традиції й суспільна думка. Під їхнім впливом і складається модель "необхідної поведінки". З урахуванням цих правил людина робить і діє, ухвалює ті або інші рішення.
Звернемося до прикладів. Відомо, що в сейсмонебезпечних зонах періодично відбуваються землетруси. Люди, що не знають цих обставини або, які ігнорують їх, зводячи свої житла в цій місцевості, можуть бути жертвами небезпечної стихії. У тому ж випадку, коли цей факт буде врахований при будівництві, наприклад, сейсмостійких будинків, імовірність ризику різко зменшується. Руйнуючи несучу стіну в квартирі людина не знає або ігнорує необхідність існування закону тяжіння під впливом якого будівля зруйнується.
В узагальненому вигляді представлену позицію можна виразити словами Ф. Энгельса: «Не в уявлювальній незалежності від законів природи заключається свобода, а в пізнанні цих законів і в основаній на цьому знанні можливості планомірно примушувати закони природи діяти для певних цілей»[14; с. 116].
Таким чином, трактування свободи як пізнаної необхідності припускає розуміння й контроль людиною об'єктивних меж своєї діяльності, а також обумовлене розвитком знань, збагаченням досвіду розширення цих меж.
Підсумок роздумів щодо свободи та її меж зображено на рисунку 1.


Рис. 1 – Структура поняття «свобода»

Тобто свобода полягає в можливості вибору між перевагами однієї свободи над іншою, який обмежується усвідомленою необхідністю (природними чи соціальними законами) та відповідальністю (що основана на законах середовища в якому сформувалась та існує особистість) за свій вибір перед соціумом. Ці два поняття породжують границі свободи особистості в певному соціальному середовищі. Враховуючи ці границі людина не порушуватиме право свободи інших особистостей і одночасно матиме своє право на свободу.

Висновок

Міркуючи над різними підходами, погодимося, що справді вільної діяльності не може бути в умовах відсутності вибору. Свобода означає стан людини, здатної діяти у всіх важливих справах на основі вибору, тобто свобода вибору. Людина існує в часі: минулому, теперішньому і майбутньому. Це підтверджується відповідно плодами її життя та свободи, свободою та безпосередньо життям. Втратити життя означає втрату майбутнього. Втрата плодів життя – втрата минулого. Втрата ж свободи означає втрату теперішнього. Тобто без свободи вибору людина втрачає сенс свого існування.
Яке ж суспільство може забезпечити такий вибір?
Абсолютної, безмежної свободи бути не може, тому що повна свобода одного означала б сваволю у відношенні іншого. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підпорядковуватись тільки таким обмеженням, які несуть в собі мету забезпечення визнання й поваги прав інших.
Крім об'єктивної природної необхідності людину спонукають діяти так, а не інакше й певні суспільні умови. Існують норми моралі й права, традиції й суспільна думка. З урахуванням цих правил людина робить і діє, ухвалює ті або інші рішення.
Очевидно, що суспільства, де панують сваволя й тиранія окремих осіб або груп населення, де зневажається законність, де здійснюється повний (тотальний) контроль держави за життям своїх співгромадян, ніяк не можна віднести до вільних. Чи значить це, що вільним буде лише те суспільство, де втручання держави в життя окремої людини буде мінімальним?
Прихильників подібної точки зору чимало. В економічній сфері такого суспільства панує вільне підприємництво, засноване на засадах конкуренції, у політичній та соціальній сфері - різноманітність політичних партій, об’єднань громадян, демократичні принципи державного устрою. Це суспільство свободи думки та слова. І суть тут зовсім не в тому, що кожний має право говорити або писати що завгодно, а в тому, що будь-яка ідея може бути піддана обговоренню. Причому канали надходження інформації повинні бути незалежні і висвітлювати реальний стан подій.
Цей процес взаємодії людей, що володіють різними знаннями й підтримують на основі індивідуального усвідомлення цих знань різні точки зору, і є основою розвитку думки.
Самореалізація людини ґрунтується не тільки на індивідуальному, але й на спільному досвіді, об'єднаному пошуку рішень, створенні загального добра. Тому доповненням свободи виступають відповідальність, справедливість, тобто всі ті цінності, які повинно забезпечити суспільство. Роль суспільства більш значима, ніж її намагаються представити. Поєднуючись у різні соціальні інституції, люди знаходять не тільки нові цінності, але й колективний захист, часом їм украй необхідний. Причому ці соціальні інституції повинні враховувати свободу вибору не лише їх членів, а й інших інституцій та індивідумів.
Певну регулюючу роль повинна виконувати й держава. Вона не тільки підтримує інституції, що гарантують свободу громадян, але повинна піклуватися про рівномірний розподіл доходів, не допускати поглиблення між бідними й багатими.
Регулювання ж держави основане на законах, які повинні прийматися лише за участю обговорення громадян держави. Інакше закон може враховувати лише свободи тих людей, які його розробляли та приймали. Ідеал свободи повинен бути доповнений соціальною справедливістю. Важливо й те, щоб самі громадяни гарантували свободу один одного, сумлінно виконуючи свої цивільні обов'язки.
Однак не можна забувати й про внутрішню свободу людини, її духовне самовизначення (свобода духу, влади людини над своїм тілом і душею). Якщо життя людини визначене зовнішньою стосовно нього необхідністю, то де ж справжня свобода й чи може людина у цьому випадку відповідати за свої вчинки?
Головне не в тому, які зовнішні обставини життя людини, важливо як вони переломлюються в її свідомості, як людина проектує себе в світ, які цілі перед собою ставить, який зміст і значення надає навколишній дійсності?
Отже, людська діяльність не може одержувати свою мету ззовні, ніщо зовнішнє стосовно свідомості не може його мотивувати, людина зовсім вільна у своєму внутрішньому житті.
Справді вільна людина сама вибирає не тільки вчинок, але і його підстави, загальні принципи своїх дій, які здобувають характер переконань.

Список використаної літератури:

1.    Декларація прав людини і громадянина. Затверджена Постановою Французьких національних зборів від 26 серпня 1789 року
2.    Берлин, Исайя Философия свободы. Европа / Предисловие А. Эткинда. М.: Новое литературное обозрение, 2001.
3.    Боровой А. Личность и общество в анархическом мировоззрении. М.: Голос труда, 1920.
4.    Гегель Г . В . Ф . Философия права. М.: Мысль.- 1990.
5.    Гегель Г. Энциклопедия философских наук. В 3-х т. Том 3. Философия духа. – М.: 1977.
6.     Диалектика необходимости и свободы в философии истории Гегеля. В. Ф. АСМУС  Вопросы философии.— 1995.— №1.— С. 52—69.
7.     Косолапов Р.И., Марков B.C. Свобода и ответственность. М., 1969
8.    Крапивенский С.Э. Социальная философия: Учебник для гуманит.-соц. специальностей высших учебных заведений. 3-е изд., исправленное и дополненное. - Волгоград: Комитет по печати, 1996. - 352 с.
9.    Левицкий С. А. Трагедия свободы/ Составление, послесловие, комментарии В. В. Сапова. – М.: Канон, 1995. – с. 512
10.    Фромм Э. Бегство от свободы: Пер с англ. /Общ. ред. и послесл. П.С. Гуревича. - М.: Прогресс, 1989. –  272 с.
11.    Хайек Ф. Индивидуализм и экономический порядок. — М.: Изограф, 2000. — 256 с.
12.    Хамитов Н. В., Крылова С. Философский словарь. Человек и мир. – К.: КНТ, Центр учебной литературы, 2006. – 308 с.
13.    Штайнер Р. Истина и наука: Пролог к «Философии свободы», Философия свободы: основные черты одного современного мировоззрения: - СПб.: - Издательство «Деметра». – 2007. – 440 с.
14.    Энгельс Ф. Анти-Дюринг / К.Маркс, Ф.Энгельс // Собрание сочинений Т.20. – М.: Мысль, 1995. - С.116.



Последнее редактирование Владимир Короткий (12.05.2011 13:39:30)

#3 10.05.2011 20:40:34

Ободовский
Участник

Re: Рефераты аспирантов по философии

Достатньо цікавий виклад думок щодо уявлення про свободу та її межі зустрів я в даній роботі. Особисто у мене поняття "свобода" нерозривно пов'язане з некласичними ідеалістичними філософськими поглядами Артура Шопенгауера, Ви ж натомість акцентуєте увагу на вченні його непримиримого противника - представника класичної німецької філосоції Гегеля. Тож досить цікавим виглядає полеміка діалектики та історизму Гегеля з волюнтаризмом Шопенгауера.


"Все, что нас не убивает, делает нас сильнее!" - Фридрих Ницше

#4 12.05.2011 13:52:51

Re: Рефераты аспирантов по философии

Я розглядаю погляди Гегеля на поняття свободи, що вона основується на діалектиці свободи і необхідності. На мою ж думку свобода людини є в свободі вибору між абсолютною свободою та свободою в суспільстві (необхідністю, відповідальністю) при цьому не порушуючи свободу вибору інших особистостей.

#5 16.05.2011 23:23:12

Re: Рефераты аспирантов по философии

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ І СПОРТУ УКРАЇНИ
Чернігівський державний технологічний університет

Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін

СВІТОГЛЯДНО-ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ УПРАВЛІННЯ

Реферат аспіранта кафедри обліку і аудиту
Гончаренко Ірини Миколаївни

Науковий керівник:
професор кафедри обліку і аудиту
Лень Василь Степанович

Тема дисертації:  «Організація бухгалтерського обліку в сільському господарстві: управлінський аспект»

Чернігів – 2011

ЗМІСТ


ВСТУП    ……………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1     ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ ЯК ТИП ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ    ………………………………………………………………5
    1.1     СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФІЇ УПРАВЛІННЯ ………………..5   
    1.2    УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ………………………...6
РОЗДІЛ 2    ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ РІЗНИХ КРАЇН    ……………….11
2.1     ЯПОНСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ    ……………….11
    2.2    АМЕРИКАНСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ    ………...15
    2.3    КИТАЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ    ……………….16
    2.4    ЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ    ……………….18
ВИСНОВКИ    ………………………………………………………………20
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ    ……………………………..22

ВСТУП
УПРАВЛІННЯ — функція організованих систем (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їх структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію її програми, цілі. Соціальне управління — цілеспрямована дія на суспільство для впорядкування, збереження, вдосконалення і розвитку його певної якісної специфіки. Воно обумовлене системною природою суспільства, суспільним характером праці, необхідністю спілкування людей в їх життєдіяльності, в процесі обміну продуктами матеріальної і духовної діяльності. Управління як система передбачає наявність підсистем: організації стосунків її елементів, режиму її функціонування у вигляді сукупності певних механізмів, що діють під певним контролем згідно певним нормам, розвитку за відомою програмою у напрямі до якоїсь мети. Основні етапи процесу управління: збір і обробка інформації, її аналіз, діагноз і прогноз, систематизація (синтез), встановлення на цій основі мети, вироблення рішення, направленого на досягнення мети, послідовна конкретизація загального рішення у вигляді планування, програмування, проектування, вироблення конкретних (приватних) управлінських рішень, організація діяльності для виконання рішення; контроль за цією діяльністю (включаючи питання підбору і розставляння кадрів), збір і обробка інформації про результати діяльності і новий цикл цього безперервного в ідеалі процесу.
Актуальність цього питання зростає з кожним днем. Не маючи чіткої мети організації, не сформулювавши ясних і зрозумілих принципів, організація приречена на повільне вимирання. Управління як вид людської діяльності існує з тих пір, як виникла необхідність в спільній діяльності людей. Управління в найширшому значенні може бути визначено як діяльність групи людей, що сполучають свої зусилля для досягнення загальної мети. Кожна історична епоха вносила свої корективи у відносини суб'єктів управління, методи стимулювання, масштаби організації самого процесу, але тільки в ХХ ст. з'явилися і стали розвиватися наукові підходи до управління. Двадцяте століття має багато епітетів, у тому числі і "століття управління", оскільки прогрес, досягнутий в цьому сторіччі, багато в чому забезпечений успіхами в управлінні.
Головна мета моєї роботи проаналізувати етапи розвитку філософії управління та розглянути принципи управління в різних країнах.
Відповідно до мети поставлено такі завдання:
- дослідити   історичні етапи розвитку філософії управління;
- визначити мету, предмет, об’єкт, суб’єкт філософії управління;
- дослідити особливості філософії управління різних культур і країн.
Тема мого дисертаційного дослідження: «Організація бухгалтерського обліку в сільському господарстві: управлінський аспект». В своїй дисертаційній роботі я роблю акцент на систему управління на сільськогосподарських підприємствах. Для ефективного управління будь-якою організацією необхідна інформація. Науково доведено, що 80% управлінської інформації – це бухгалтерська інформація. Тому я вважаю, що зв’язок теми мого дисертаційного дослідження і теми реферату тісно пов’язані між собою і доповнюють одна одну.




РОЗДІЛ 1
ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ ЯК ТИП ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1    СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФІЇ УПРАВЛІННЯ

Філософія управління як тип інтелектуальної діяльності зародилася в Греції в кінці VII в. до н.е. Спочатку філософія управління, як самостійне знання, що розвивається, була витіснена з науки про управління аналітичними методами розвитку соціально-економічних процесів. Згодом взаємодіючи з теорією управління, але, залишаючись цілком самостійною наукою, філософія управління ще довго залишалася непопулярною [7].
В даний час інтерес до філософії управління постійно росте, але до її розквіту поки далеко. Філософії управління, як інтегратору переконань, в сучасному суспільстві відведена лише обслуговуюча роль. Філософія не може бути ні галуззю теорії управління як науки, ні її придатком, ні навіть допоміжним засобом. У філософії управління своя задача. Вона повинна робити те, чого не може робити філософія управління, а саме – формувати принципи і методологію, вести аналіз і синтез, проводити інтеграцію апріорного, початкового. Ось і на свій предмет (принципи, всі види відносин, технології і методи управління) вона дивиться не тільки не економічно, але навіть не по-господарському, а по-філософському – системно, комплексно і цілісно [7].
Філософія управління з'явилася в інтелектуальному світі, як відповідь на «методологічну і інструментальну» кризу сучасної теорії управління, що зіткнулася з масою труднощів.
Знання про управління як феномені людського буття пройшло шлях від міфологічного знання (через релігію і філософію) до наукового знання. Виділення науки про управління як специфічній галузі людського знання є формування окремого напряму знань пов'язаного з фундаментальними принципами філософського знання.
Все це виразилося в появі таких наук, як тектологія і наукова організація праці, а потім поступово переросло в ті теоретичні знання, назви, що отримали, «наукові основи управління соціально-економічними процесами», «теорія організації», а потім вже і «теорія управління».

1.2 УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ

Розглянемо поняття «управління» як процес, без акценту на його зміст. Причому, використовуватимемо для розгляду процесу наступні поняття: процесом називається діяльність перетворення вхідних елементів у вихідні елементи, за наявності управління цією діяльністю, з використанням ресурсів і що розглядається у взаємозв'язку і взаємодії з іншими видами діяльності. Необхідно мати на увазі, що одним з ключових понять управління, є поняття зворотного зв'язку, і зворотний зв'язок поступає з об'єкту управління, який «суб'єктний населений» [6].
Отже, представлення управління як процесу має форму системи діяльності: по-перше, діяльності управляючого суб'єкта, по-друге, діяльності керованих суб'єктів, в третіх, каналів передачі управляючих дій від керівника до керованих суб'єктів, по-четверте, «зворотних каналів» передачі інформації про діяльність керованих до керівника, для оцінки управління. Отже, не можна звести поняття «управління», тільки до одного або декількох фрагментів цілісної системи. Тому, управління – це встановлення порядку взаємодії між елементами системи будь-якого виробництва, тобто в тій чи іншій мірі їх систематизація. Філософія управління вступає в справу тоді, коли у людини виникає потреба проникнути в глибінь якоїсь реальності, зрозуміти її сутнісні підстави.
Філософія управління – це частина загальної філософії, одна з її галузей. Власне, філософія управління – це не тільки наука. Це знання, що допускає невизначеність, неоднозначність, послідовне обмеження, подолання і сприймане як необхідна приналежність буття взагалі.
Мета філософії управління – знаходити внутрішні взаємодії суб'єктів і об'єктів управління, тобто знайти реальні значення зміни стану об'єкту від цільової дії суб'єкта управління. Філософам доводиться не тільки знаходити метасмислу, але і оперувати ними, конструюючи і пояснюючи наявну реальність, іноді приховану і неявну для зовнішнього спостереження.
Оскільки нас цікавить управління як феномен, то у філософському ракурсі предметом пізнавального інтересу філософії управління є управлінські дії і процеси, причому на якісно різних рівнях ієрархії метасмислів.
Управління неминуче пов'язано з культурою. Звідси і різні підходи до нього. Управління по-європейськи, зовсім не те, що управління по-африканські, по-англійськи, по-японські і т.д. В суспільствах з різною культурою управління теж буде різним. В цьому виявляється категорія якості, як властивість іманентно властиве процесу управління. Ця властивість часто є невизначною перешкодою для перенесення методів і способів управління з однієї культури в іншу. Ця проблема є методологічною по своїй природі.
Філософія управління не суперечить науці управління. Встановлено, що управляюча людина в сучасному світі діє як творець свого миру, у тому числі і миру ідеального, миру знань: знакового, словесного, ціннісного.
З якої б сторони ми не підходили до управління і його предмету, ми незмінно виходимо на феномен філософії управління, на цю примітну галузь людського знання, потреба в якій у наш час помітно посилилася.
Предметом науки управління є різноманітні за своїм змістом відносини. Для теорії управління категорія «відношення» є взаємозв'язок багатьох видів сущого, які мають суб'єктивну або об'єктивну, абстрактну або конкретну форму. Відносини, як філософська категорія, означає смислова єдність і взаємовизначенність всіх видів існування, включаючи матеріальні.
Об'єктом управління можуть бути природні речі, явища і процеси, рослинний і тваринний мир, людина, все суспільство, життєдіяльність людей, матеріальне і духовне виробництво, соціальні групи, суспільні класи, нації, народності, етнічні спільності, групи і колективи людей, організації, установи, підприємства і фірми, а також окремі індивіди. Тобто, об'єктом управління можуть бути як матеріальні речі, явища і процеси, так і ідеальні, духовно-культурні сфери людського суспільства.
Важливо мати на увазі, що основними об'єктами соціального управління є самі люди, колективи, різні соціальні спільності, що володіють певним рівнем свідомості, матеріальними і духовними культурними цінностями, внутрішнім духовним світом, «Я-концепцією», ідеалами. Всі ці індивідуальні і колективні духовні чинники як би «замикаються» на задоволенні життєво необхідних людині і суспільству потребах і інтересах.
Об'єктивною підставою і критерієм діяльності людей тієї або іншої організації є закони природи, суспільства і свідомої діяльності людей, а також економічні, технологічні технічні, організаційно-виробничі закономірності, якими повинні керуватися всі члени колективу від менеджера до рядового працівника, якщо вони хочуть дійсно ефективно управляти тим або іншим виробництвом.
Суб'єкт управління (менеджер) в своїй діяльності завжди повинен враховувати принципову відмінність між дією самих об'єктивних законів, як вони функціонують реально, і їх віддзеркаленням, розумінням, ступенем адекватності, як вони інтерпретуються тим або іншим суб'єктом і об'єктом управління. Тобто, завжди має місце пізнавальний (гносеологічний) «зазор», невідповідність і нетотожність чину законів в людській голові і самими законами, що функціонують в певній організації, суспільстві. Отже, недозволенно управлінцю  вважати, що його знання об'єктивних законів є абсолютним, точним і адекватним самому оригіналу. Навпаки, історія філософії і науки учить, що людина і людство завжди володіє відносною істиною, а не абсолютної, що момент релятивності і сумніву повинен бути присутній в діяльності менеджера. Значить, як це не парадоксально звучить, будь-який керівник тієї або іншої організації не може до кінця, повністю знати свій об'єкт-організацію, хоча цього прагнути він може і повинен, практично ніколи не досягаючи повного, вичерпного знання. Це свідчить не тільки про обмежені можливості керівника, але і про безмежну невичерпну широту і глибину керованої ним організації.
Як ми відзначили раніше, управління у філософському значенні слова є діалектичний взаємозв'язок і взаємообумовленість між суб'єктом управління і об'єктом управління. Це –  причинно-наслідковий, внутрішньо суперечливий і об'єктивний взаємозв'язок, в якому об'єкт і суб'єкт можуть «мінятися місцями», переходити один в одного.
Суб'єкт і об'єкт управління – явища співвідносні: те що в одній взаємодії виступає як суб'єкт управління, в іншому – як об'єкт управління і навпаки. Навіть в межах однієї і тієї ж взаємодії суб'єкт також управляється з боку об'єкту, який в цьому випадку виступає в якості і об'єкту управління, тобто виявляється принцип зворотного зв'язку [6].
Принцип зворотного зв'язку стосовно соціального управління виражається не тільки у виконанні і систематичному контролі, але, що важливо відзначити, припускає також широку ініціативу, співтворчість і навіть справжню творчість тих, хто виступає в даній ситуації як об'єкт управління. Тому будь-яка соціальна система і її елементи є, кінець кінцем самодіючими, і, отже, самокерованими. Можна також стверджувати, що управління є регулювання діяльністю людей, інформаційними потоками, речовинами і енергією. Без інформації, його виробництва, накопичення, передачі, обміну і засвоєння ніяке управління у принципі здійснюватися не може. Тому точність інформації, її повнота, адекватність віддзеркалення реальних речей і процесів, а також адекватність реакції (зворотного зв'язку) об'єкту – необхідні умови ефективності управління.
В цьому плані управління полягає в накопиченні і аналізі що поступає від об'єкту інформації; у визначенні як стратегічної, так і тактичної мети, планів, програм, моделей і ідеалів вдосконалення керованої системи; у визначенні способів, методів, засобів управлінської діяльності для досягнення намічених цілей і здійснення певних результатів розвитку. Тільки при відповідності цих умов управлінської діяльності можна вважати соціальне управління ефективним і дієвим.
Нарешті, соціальне управління є вирішення природних і соціальних протиріч, їх подолання: зняття напруженості, конфліктності або кризових станів системи. Проте, подолання одних суперечностей зовсім не означає ліквідацію взагалі суперечливе існування і розвитку тієї або іншої матеріальної і ідеальної системи. На зміну «старих» суперечностей неминуче приходять інші, нові суперечності, які невблаганно вимагають свого дозволу.
І так скрізь: «вічний бій... спокій нам тільки сниться »
«Суперечності, - писав Гегель, - ось що насправді рухає миром».
Спираючись на важливі методологічні положення теорії пізнання І. Канта, Ф. Гегеля, можна було б представити  три рівні духовно-культурної діяльності управлінця: технологічний, прагматичний і етично-світоглядний, які не ізольовані, а знаходяться в діалектичній єдності один з одним. Це значить, що одна і та ж мета, програма, поставлена перед організацією менеджера може і повинна розв'язуватися не тільки у вузькому конкретному технологічному плані, але і в прагматичному, а також з позицій філософсько-світоглядних, етичних, державних. Тільки при такому комплексному підході менеджер переконливо може відповісти не тільки на питання, як це зробити, але і на головне питання: для чого, для кого і в ім'я чого те або інше управлінське діяння має скоюватися.

РОЗДІЛ 2
ФІЛОСОФІЯ    УПРАВЛІННЯ   РІЗНИХ   КРАЇН

2.1    ЯПОНСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ

За останні десятиріччя Японія зайняла лідируюче положення на світовому ринку. І однією з головних причин такого стрімкого успіху Японії на міжнародному терені є вживана нею модель менеджменту, орієнтована на людський чинник. За весь період розвитку Японії як наддержави, а також за період всього її історичного розвитку склалися певні принципи і методи праці, відповідні специфічним рисам національної вдачі. Японці упевнені, що основне багатство їх країни складають людські ресурси. Їх система господарювання спирається на стародавні традиції групової згуртованості і природжене прагнення до створення продукції щонайвищої якості .
Серед відмінних рис японської вдачі психологи виділяють перш за все природжену економію і ощадливість, що знаходить пряме віддзеркалення в економічній політиці країни. Гасла про економію і ощадливість зустрічаються в Японії на кожному кроці, оскільки в свідомості японців випуск високоякісної продукції безпосередньо пов'язаний з економією і ощадливістю.
Основу  японського менеджменту складає управління людьми, причому японці ніколи не розглядають однієї людини (особа), на відміну від американців, а орієнтуються на групу людей. Крім того, в Японії існує традиція беззаперечного підкорення старшому по віку, яка знаходить своє широке застосування не тільки в рамках сімей, але і у виробничих групах .
Відомо, що поведінка людини нерозривно пов'язана з його потребами. Для японців характерною рисою є пріоритет соціальних потреб (приналежність до соціальної групи, місце працівника в групі, увага і пошана оточуючих). Тому і винагорода за працю (стимули) вони сприймають через призму соціальних відносин, хоча в останній час на японський метод робить сильний вплив окремі мотиваційні концепції американського менеджменту, орієнтованого на психологію індивіда.
Японці приклоняються перед працею. В ієрархії цінностей японського народу праця стоїть на першому місці. Японці випробовують щире задоволення від добре виконаної роботи . Тому жорстка дисципліна, високий ритм роботи і напруженість праці не надає на них такої руйнуючої дії як на американців або європейців. Для них це одна з традицій, якої вони повинні неухильно дотримуватись. Усі працівники трудяться групами і підтримують один одного в роботі.
Японська модель менеджменту орієнтована на «соціальну людину», концепція якої була висунута виниклої в США «школою людських відносин», що прийшла на зміну тейлоризму, який в розділ кута ставив матеріальні запити.
«Соціальна людина» має специфічну систему стимулів і мотивів. До стимулів можна віднести заробітну платню, рівень умов праці, стиль керівництва, міжособові відносини співробітників. Мотивами до праці є трудові успіхи працівника, визнання його заслуг, просування по службовим сходам, творчий підхід до роботи. Проте відношення японців до цього поняття більш гнучке, ніж у тих же американців.
Японці враховують ситуацію, що склалася, і намагаються пристосуватися до неї. Для них в управлінському процесі головним є вивчення нюансів обстановки, які дозволяють управляючій ланці ухвалити правильне рішення. Відносини з партнерами японці будують на основі довіри.
Кожний працівник зливається з фірмою і відчуває себе її частиною. В основі всього «корпоративного духу» фірми лежить психологія групи, що ставить інтереси групи вище за особові інтереси окремих працівників. Для японців характерним є ретельне відстежування свого положення в групі. Вони чуйно реагують на зміну місця кожної людини в групі і прагнуть не переступати обкреслені для кожного з них межі. Тому, кажучи про специфіку японської моделі менеджменту необхідно ще раз відзначити головне – це модель, орієнтована на людину, що живе інтересами суспільства.
Гарантія зайнятості і створення обстановки довіри. Такі гарантії ведуть до стабільності трудових ресурсів і зменшують текучість кадрів. Стабільність служить стимулом для робітників і службовців, вона укріплює відчуття корпоративної спільності, гармонізує відносини рядових співробітників з керівництвом. Звільнившись від неминучої загрози звільнення і маючи реальну нагоду для просування по вертикалі, робочі одержують мотивацію для зміцнення відчуття спільності з компанією. Стабільність так само сприяє поліпшенню взаємостосунків між працівниками управлінського рівня і рядовими робітниками, що, на думку японців, абсолютно необхідно для поліпшення діяльності компанії. Стабільність дає можливість кількісного збільшення управлінських ресурсів, з одного боку, і свідомого напряму вектора їх активності на мету більш значущу, ніж підтримка дисципліни. Гарантії зайнятості в Японії забезпечує система довічного найму - явище унікальне і багато в чому незрозуміле для європейського образу думки.
Гласність і цінності корпорації. Коли всі рівні управлінці і робітники починають користуватися загальною базою інформації про політику і діяльність фірми, розвивається атмосфера участі і загальної відповідальності, що покращує взаємодію і підвищує продуктивність. В цьому відношенні зустрічі і наради, в яких беруть участь інженери і працівники адміністрації, дають істотні результати. Японська система управління прагне також створити загальну для всіх працівників фірми базу розуміння корпоративних цінностей, таких, як пріоритет якісного обслуговування, послуг для споживача, співпраця робітників з адміністрацією, співпраця і взаємодія відділів. Управління прагне постійно щепити і підтримувати корпоративні цінності на всіх рівнях.
Управління, засноване на інформації. Збору даних і їх систематичному використовуванню для підвищення економічної ефективності виробництва і якісних характеристик продукції надається особливе значення. В багатьох фірмах, що збирають телевізори, застосовують систему збору інформації, при якій можна виявити, коли телевізор поступив в продаж, хто відповідав за справність того або іншого вузла. Таким чином виявляються не тільки винні за несправність, але, головним чином, причини несправності, і вживаються заходи для недопущення подібного в майбутньому. Керівники щомісячно перевіряють статті доходів, об'єм виробництва, якість і валову виручку, щоб подивитися, чи досягають цифри заданих показників і щоб побачити грядущі труднощі на ранніх етапах їх виникнення.
Управління, орієнтоване на якість. Президенти фірм і керівники компаній на японських підприємствах частіше за все говорять про необхідність контролю якості. При управлінні виробничим процесом їх головна турбота - отримання точних даних про якість. Особиста гордість керівника полягає в закріпленні зусиль по контролю за якістю і, у результаті, в роботі дорученої  йому ділянки виробництва з щонайвищою якістю.
Постійна присутність керівництва на виробництві. Щоб швидко справиться з утрудненнями і для сприяння рішенню проблем у міру їх виникнення японці часто розміщують управляючий персонал прямо у виробничих приміщеннях. У міру дозволу кожної проблеми вносяться невеликі нововведення, що приводить до накопичення додаткових новин.
Підтримка чистоти і порядку. Одним з істотних чинників високої якості японських товарів є чистота і порядок на виробництві. Керівники японських підприємств прагнуть встановити такий порядок, який може служити гарантією якості продукції і здатний підвищити продуктивність завдяки чистоті і порядку.
В цілому японському управлінню характерна властивість поліпшення людських відносин: узгодженість, групова орієнтація, моральні якості службовців, стабільність зайнятості і гармонізація відношення між робітниками і керівниками.

2.2    АМЕРИКАНСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ

Американський менеджмент ввібрав в себе основи класичної школи засновником якої є Анрі Файоль. Американці Лютер Гьюлік і Ліндал Урвік зробили багато для популяризації основних положень класичної школи. Згодом інші американські автори внесли в систему принципів управління немало доповнень, уточнень і змін. Класична школа зробила значний вплив на формування всіх інших напрямів в американській теорії управління.
Сучасний американський менеджмент у такому вигляді, який склався в теперішній час, базується на трьох історичних передумовах:
1. Наявність ринку.
2. Індустріальний спосіб організації виробництва.
3. Корпорація як основна форма підприємництва.
Американський економіст Роберт Хейлбронер вказав на три основних   підходи  до розподілу ресурсів суспільства. Це — традиції, накази і ринок.
Сучасна американська модель менеджменту орієнтована на таку організаційно-правову форму приватного підприємництва, як корпорація (акціонерне суспільство), яка  виникла ще на початку XIX в.
Великий вплив на формування теорії корпорації надала книга «Сучасна корпорація і приватна власність», опублікована А. Берли і М. Минз в 1932 р.
На думку теоретиків менеджменту, створення корпорацій спричинило за собою відділення власності від контролю над розпорядженням нею, тобто від влади. Американський професор відзначав виникнення «нової управлінської еліти чия потужність ґрунтується вже не на власності, а швидше на контролі за процесом в цілому». Реальна влада по управлінню корпорацією перейшла до її правління і менеджерам (фахівцям в області організації і управління виробництвом). Американські корпорації широко використовують в своїй діяльності стратегічне управління.
Останнім часом американці роблять багато зусиль, щоб з'ясувати єство японських методів управління і перенести позитивний досвід Японії на свої підприємства. В 50 – 60 рр. положення було зворотним, японські фірми переймали американські принципи організації виробництва, технологію виробництва, підходи до формування організаційних структур і ін. Принципи  «кухлі якості» і система поставок «точно вчасно» зародилися в Америці, але не отримали там широке розповсюдження. Проте вони принесли добрі результати на японських фірмах. В той же час інше американське нововведення — американські методи управління «людськими ресурсами» — не знайшло застосування в Японії.
Останнім часом американські корпорації почали упроваджувати у себе нововведення японських фірм, що привели, до значного успіху. Так американська компанія «Дженерал Моторс» упровадила систему «точно- вчасно», а інша компанія «Дженерал Електрик» - «кухлі якості». Проте не всі методи управління, що використовуються в Японії, приживаються на американській землі. Це відноситься до системи довгострокового або «довічного найму» працівників, освіта за рахунок відрахувань від прибутків фірми  і ін.

2.3    КИТАЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ

Головним у вченнях китайських мислителів було питання про «найкраще управління державою», точніше, питання про те, якими якостями повинні володіти управлінці для того, щоб в країні панували порядок і миротворчість. Звідси тісний зв’язок політичної і етичної проблематики у вченнях Конфуція, Мо Цзи, Мен Цзи, школи фацзя. Вчення Конфуція засновані на повазі й шануванні старших, в першу чергу, повага до батьків. Шанування дітьми своїх батьків – це основа добропорядності будь-якої людини. Причому це шанування повинне проявлятися у повній слухняності і покорі до батьківської волі. Молодші брати шанують і покоряються старшим братам, сестри покоряються братам, молодша сестра – старшій, а серед незнайомих людей молодший завжди шанує старшого. Наступним кроком у конфуціанстві являється перехід до соціальної структури – старшим йменується всякий вищестоящий на ієрархічній ступені. Перехід від, здавалося б, сімейних і приватних відносин між членами сім’ї, старшими і молодшими до державних інтересів у Конфуція здійснюється просто: держава – це одна велика родина, а родину слід розглядати як державу в мініатюрі. Тому так як сини повинні слухатися батьків, так підлеглі зобов’язані підкорюватися імператору і всім, кого він поставив над ними [3].
Також важливий момент у вченні Конфуція – це те, що правителі повинні бути гуманні, поважати людину, бо вони благородні по визначенню. Заключним у вченні Конфуція являється його негативне відношенні до законів. Закон, по Конфуцію, не може осягнути великого розмаїття конкретних ситуацій, а головне, закон означає обмеження права людини без його відносного положення в сімейній і державній ієрархії, що абсолютно безглуздо с точки зору конфуціанства.
Безглуздо, щоб син вимагав щось «по праву» у батька, а підлеглий – від керівника. Якщо таке відбувається – це означає, що суспільство руйнується. Батько і так віддасть усе, що необхідно: адже він володіє якістю Жень. І керівник дасть своєму підлеглому. А якщо не дає, значить не належить. Тому, за теорією Конфуція, для ефективного управління в державі потрібні не закони – вони, навпаки, шкідливі, а потрібні правителі з високими духовними якостями [3].
В Китаї конфуціанство з його повагою до старших успішно існує до цих пір. Звичайно, воно не тільки порушувалось, але навіть офіційно відмінялося.
Пізніше конфуціанства (в IV ст. до н.е.) в Китаї виникає вчення легістів – законників. Засновником цього вчення був Шан Ян, чиновник царства Цинь Сяо – Гуна. Шан Ян втілював реформи які виступали проти конфуціанства, яке негативно сприймало закон. Шан Ян сприймав закон як щось зовсім незвичне для людей. Закон широко доводився до загальної свідомості, але обговорювати його, навіть схвалювати – категорично заборонялось. Закон, з точки зору Шан Яна, уявляв собою жорстку регламентацію покарань і винагород для певних категорій посадових осіб, починаючи з наближених до імператора і закінчуючи селянами. До того ж легісти особливо наголошували на те, щоб кількість і сила покарань значно перевищували кількість і силу винагород. «Якщо покарання переважають, то народ спокійний, а якщо переважають винагороди, то зароджується нахабність» [3].
Покарання і винагороди, по Шан Яну, це два ричаги, якими  управляється  зовсім нескладний механізм, який називається держава, причому ричаг покарань – основний, а винагород – додатковий.
Шан Ян недовго був при владі. Він був страчений по наказу Хуейвень Гуна, сина Сяо Гуна. Жорстокість режиму легістів призвели через 15 років до масового страйку і династія Цинь припинила своє існування. Наступні правителі не наважувались відкрито оголосити себе прибічниками фацзя, а повернулись до конфуціанства, тим більше, що це легко було зробити, бо вони вважали, що між конфуціанством і легізмом великої різниці немає. Тому подальша ідеологія Китаю представляє собою сплав конфуціанства і легізма, хоча і називається конфуціанством. Ця ідеологія існує в Китаї до цих пір, саме нею керується комуністична влада.

2.4    ЄВРОПЕЙСЬКА  ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ

    Практика сучасного управління в країнах Західної Європи значною мірою формувалася під впливом американського менеджменту. Однак сучасний західноєвропейський менеджмент має певні особливості, зумовлені реаліями нинішньої економічної ситуації в цих країнах. До них належать:
-    перехід від диктату продавця до диктату споживача;
-    усунення міждержавних перепон для руху товарів і грошей;
-    проникнення на ринки європейських країн товарів компаній США і Японії;
-    у нинішній практиці європейського менеджменту важливе значення має вдосконалення організаційних структур управління загалом, координацію всіх функцій її діяльності;
-    для європейського менеджменту типовою є концентрація зусиль на роботі з персоналом фірми. Нині вартість підприємства все частіше визначається за допомогою правила «5М»: «Men» (люди), «Money» (гроші), «Machines» (обладнання), «Materials» (сировина), «Market» (ринок), що доводить винятковість людського фактора порівняно з іншими факторами виробництва;
-    суттєвою особливістю західноєвропейського менеджменту є колективна робота команди на чолі з лідером (менеджером). Якщо в американському менеджменті завдання лідера полягають у генерації ідей та організації процесу їх реалізації, то в європейському – в умінні стимулювати творчу активність співробітників.
Отже, західноєвропейська модель управління розвивається у річищі загальних тенденцій, характерних для управління як загальносвітового явища: створення мультидивізійних структур управління, підвищення ролі людського фактора в управлінні та виробництві, реалізація відносин лідерства в колективі, застосування «м’яких» способів впливу на людей [1].

ВИСНОВКИ

В процесі дослідження світоглядно-теоретичного підґрунтя сучасної філософії управління  нами було з’ясовано, що предметом науки управління є різноманітні за своїм змістом відносини. Для теорії управління категорія «відношення» є взаємозв'язок багатьох видів сущого, які мають суб'єктивну або об'єктивну, абстрактну або конкретну форму. Відносини як філософська категорія означає смислова єдність і взаємовизначенність всіх видів існування, включаючи матеріальні.
Об'єктом управління можуть бути природні явища і процеси, рослинний і тваринний мир, людина, все суспільство, життєдіяльність людей, матеріальне і духовне виробництво, соціальні групи, суспільні класи, нації, народності, етнічні спільності, групи і колективи людей, організації, установи, підприємства і фірми, а також окремі індивіди. Тобто, об'єктом управління можуть бути як матеріальні речі, явища і процеси, так і ідеальні, духовно-культурні сфери людського суспільства.
Важливо мати на увазі, що основними об'єктами соціального управління є самі люди, колективи, різні соціальні спільності, що володіють певним рівнем свідомості, матеріальними і духовними культурними цінностями, внутрішнім духовним світом, «Я-концепцією», ідеалами. Всі ці індивідуальні і колективні духовні чинники як би «замикаються» на задоволенні життєво необхідних людині і суспільству потребах і інтересах.
Суб'єкт управління (менеджер) в своїй діяльності завжди повинен враховувати принципову відмінність між дією самих об'єктивних законів, як вони функціонують реально, і їх віддзеркаленням, розумінням, ступенем адекватності, як вони інтерпретуються тим або іншим суб'єктом і об'єктом управління. Тобто, завжди має місце пізнавальний (гносеологічний) «зазор», невідповідність і нетотожність чину законів в людській голові і самими законами, що функціонують в певній організації, суспільстві. А це означає, що в (іконах незмінно присутній свідомий суб'єктивний чинник менеджера, який має відповідну «спадковість»; вона виражається в знаннях, досвіді і майстерності того або іншого керівника.
Управління неминуче пов'язано з культурою. Звідси і різні підходи до нього. Управління по-європейськи, зовсім не те, що управління по-африканські, по-англійськи, по-японські і т.д. В суспільствах з різною культурою управління теж буде різним. В цьому виявляється категорія якості, як властивість іманентно властиве процесу управління. Ця властивість часто є невизначною перешкодою для перенесення методів і способів управління з однієї культури в іншу. Ця проблема є методологічною по своїй природі.
Філософія управління не суперечить науці управління. Встановлено, що управляюча людина в сучасному світі діє як творець свого миру, у тому числі і миру ідеального, миру знань: знакового, словесного, ціннісного.
З якої б сторони ми не підходили до управління і його предмету, ми незмінно виходимо на феномен філософії управління, на цю примітну галузь людського знання, потреба в якій у наш час помітно посилилася.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ

1.    Балабанова Л.В. Організація праці менеджера: навч. посіб./ Л.В.Балабанова, О.В. Сардак. – К.: Професіонал, 2004. – 304с.
2.    Гегель Г.В. Работы разных лет: В 2 т. – М., 1971.
3.    Лебедев В. Китайская философия управления, не имеющая себе равных/ Серия очерков о Китае, Вестник №9(163).
4.    Михайлова Л.І. Управління персоналом. Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. –  248с.
5.    Пазенок В.С. Філософія: Навч. посіб. – К.: Академвидав, 2008. – 280с.
6.    Управління людськими ресурсами: філософські засади. Навч. посібник. Під ред. В.Г. Воронкової; [В.Г.Воронкова, А.Г.Беліченко, О.М. Попов та ін.] – К.: Професіонал, 2006. – 567с.
7.    Управління як соціальний феномен. О.Б.Гаєвська.- К.:КНЕУ, 2000. – 168С.
8.    Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник зі словником/Під ред. Н. Хамітова. 2-е вид. – К.: КНТ, Центр навчальної літератури, 2006. – 296с.
9.     Хамітов Н., Крилова С. Философский словарь. Человек и мир. - К.: КНТ, Центр навчальної літератури, 2008. – 311с.
10.     Хамітов Н. Философия. Бытие. Человек. Мир: Курс лекций. - К.: КНТ, Центр навчальної літератури, 2006. – 456с.
11.     Щокін Г. Закони соціального розвитку і управління.– К.: МАУП, 2006. – 189С.

#6 18.05.2011 15:25:12

Елена Роговая
Участник

Re: Рефераты аспирантов по философии

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін




ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО - ВОЛЬОВИЙ АСПЕКТ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ





Реферат аспіранта кафедри фінансів
Рогової О.В.

Науковий керівник
д.н. з держ.упр.
Вдовенко С.М.
Тема дисертації
«Організаційно-економічний механізм публічно – приватного партнерства в транспортній сфері регіону»



Чернігів 2011
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………..3
Розділ 1. Розвиток уявлень про волю та  інтелект в історії філософії……….5
1.1.    Волюнтаризм як філософська течія……………………………….5
1.2.    Інтелектуалізм в філософії………………………………………..13
Розділ 2. Взаємозв'язок інтелектуальних та вольових чинників – основа
для здійснення економічної діяльності………………………………………..17
    2.1.Сутність та проблемна сфера філософії економіки………………...17
    2.2.Проблема поєднання інтелекту та волі ……………………………..20
Висновки…………………………………………………………………………25
Перелік використаних джерел............................................……………………..27



















ВСТУП

Питання волі та інтелекту цікавили філософів ще в античні часи. Вже у той час було виділено три найважливіші сфери души людини: розум-почуття-воля. Інтерес до проблеми волі та інтелекту можна прослідити на протязі всієї історії філософії. Вперше трактування волі було запропоновано Аристотелем. Однак до цих пір немає єдиного визначення даного поняття та відповідно, розуміння місця інтелектуальних та вольових чинників у діяльності людини.
    Історично склалися дві основні парадигми, в рамках яких здійснюється розробка проблеми волі: волюнтаризм та інтелектуалізм. Парадигма волюнтаризму підкреслювала примат волі над інтелектом, розумом людини. Воля, як прагнення до досягнення певної мети є вищим началом буття людини і світу. Ці погляди найбільш суттєво визначені у працях таких філософів, як  А. Шопенгауер та Ф.Ницше. . Інтелектуалізм, навпаки, трактує волю як дієву сторону розуму, стверджує, що світ можна пізнати розумом.
В епоху стрімкого розвитку науки і техніки, дійсно, знання, інтелект, вміння є головними факторами успіху діяльності як окремих індивідів так і цілих країн. Але на сучасному етапі розвитку людство вже має певні результати своєї діяльності. Так, з'явилися глобальні проблеми, які є прямими наслідками дій людини. У ХХ ст. сформувались нові філософські течії, які пропонують взагалі призупинити розвиток науки, тому що запровадження новітніх технологій само по собі не робить людей більш щасливими, але наносить непоправиму шкоду навколишньому середовищу. Можна с впевненістю констатувати, що для успішного подальшого функціонування людства необхідно бажання, волю корелювати с наслідками їх реалізації.
В зарубіжній та російській практиці існує цілий ряд досліджень питань розума та волі у бутті людини.  У.Х. Хекхаузен, К.А. Абульханова-Славска, А.І. Анциферова, С.Л. Рубинштейн, Н. Ах, Л.И. Божович, Д.Н. Узнадзе, Ш.Н. Чхартишвили, В. Франкл, К. Левин, В.А. Иванников вважають головною функцією волі вибір, прийняття рішення людиною. Такі вчені, як І.М. Сеченов, М.Я. Басов, Л.С. Виготский, Л.М. Веккер, В.К.Калин та інші вивчали волю не тільки як таку, що спонукає до дії, але і як здібність до регуляції поведінки. М.А. Бакунін, Н.А. Бердяєв та інші наголошують на необхідності свободи волі. Українські дослідники, такі як Т.Лютий, С.Г.Сичева, А.П.Глушко, С.В.Киселиця, Н.В. Хамітов   та ін розглядають різні аспекти волі, інтелекту та їх вплив на діяльність людини. Але саме взаємозв’язок інтелектуально-вольових чинників, їх вплив на здійснення вибору, прийняття рішення досліджено недостатньо і потребує подальшого вивчення.
Тому актуальність дослідження полягає у важливості розуміння волі та інтелекту як одних з найголовніших чинників економічної діяльності.

Мета дослідження: визначення ролі інтелектуально-вольових чинників здійснення економічної діяльності.

Основними завданнями реферату є:
1.    визначити історико-філософські концепції, які вивчали волю та інтелект
2.    дослідити еволюцію зазначених концепцій
3.    сформулювати сучасне бачення впливу волі та інтелекту на економічну діяльність

Об'єкт дослідження – поняття волі та інтелекту в історії філософії
Предмет дослідження – вплив інтелектуально-вольових чинників на економічну діяльність.

Гіпотеза дослідження. Економічна діяльність неможлива без гармонії інтелектуальних та вольових чинників.

1.    Розвиток уявлень про волю та інтелект в історії філософії

1.1.    Волюнтаризм як філософська течія

Філософська течія ХХ ст., що зробила поняття волі своїм головним принципом філософування і протиставила стихію волі раціональному освоєнню світу, в історії філософії отримала назву волюнтаризм. [8, с.166]. В рамках цієї концепції воля трактується явище, яке є або вищим ніж свідомість і розум, або протилежним зазначеним категоріям.
Воля - свідома спрямованість на досягнення цілі, яка переходить з можливості в дійсність на енергетичній основі несвідомого. [7, 35 с.]. Воля це також  здібність до вибору мети діяльності і внутрішніх зусиль, необхідних для її здійснення. Воля — специфічний акт, що не зводиться до свідомості і діяльності як такий. Не всяка свідома дія, навіть пов'язана з подоланням перешкод на шляху до мети, є вольовою: головне у вольовому акті полягає в усвідомленні ціннісної характеристики мети дії, її відповідності принципам і нормам особи. Для суб'єкта Волі характерно не переживання «я хочу», а переживання «треба», «я повинен». Здійснюючи вольову дію, людина протистоїть владі актуальних потреб, імпульсивних бажань. По своїй структурі вольова поведінка розпадається на ухвалення рішення і його реалізацію. При неспівпаданні мети вольової дії і актуальної потреби ухвалення рішення часто супроводиться тим, що в психологічній літературі називають боротьбою мотивів (акт вибору). Прийняте рішення реалізується в різних психологічних умовах, починаючи від таких, в яких досить прийняти рішення, а дія після цього здійснюється як би сама собою (наприклад, дії юдини, що побачила тонучого дитяти), і закінчуючи  такими, в яких реалізації вольової поведінки протистоїть яка-небудь сильна потреба, що породжує необхідність в спеціальних зусиллях для її подолання і здійснення наміченої мети (прояв «сили» волі).
Осягнення феномену волі у людському бутті пройшло довгу еволюцію.. Термін «волюнтаризм» було запроваджено наприкінці XIX ст. соціологом Ф.Теннісом. Однак, волюнтаристські ідеї у філософії з'явились набагато раніше. Так, елементи волюнтаризму має філософія Августіна, який у волі бачив основу всіх інших духовних процесів. Він вважав, що воля керує діями душі і тіла, спонукає душу до самопізнання, будує з тілесних відбитків речей їх образи, виймає з душі закладені в ній ідеї. Філософське вчення Д.Скотта  також має волюнтаристське направлення. Він наголошував на автономному характері людської волі, навіть на її первинності щодо розуму. В кінці XVIII ст. про самостійність волі писав І. Кант, який заявив, що існування свободної волі не можна теоретично ні довести, ні заперечити, воно доводиться практичним розумом. Без свободи волі, стверджував І. Кант, моральний закон втратив би будь-який сенс. Й. Г. Фіхте ототожнював волю з розумом, проголосив людське "я" творцем дійсності. [6]
    Воля, як самостійний напрям у філософії, вперше оформлюється у А. Шопенгауера (1788-1860). Саме воля є основним поняттям його концепції. У своїй основній праці «Світ як воля та уявлення»  Шопенгауер трактує волю як єдину та справжню сутність усіх явищ і першопричину світу. Тільки вона, воля отримує статус справжнього буття. [9]. Шопенгауер вважав, що наукове світорозуміння ілюзорне, класична філософія – «шарлатанство», а діалектична логіка – «жонглювання абстрактними формулами». Воля – первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, відокремленим від волі.  Волю він розуміє як універсально-космічний феномен, а кожну силу в природі – як волю [3,240 с.].
Згідно Шопенгауеру, воля – те єдине, що дано нам безпосередньо, те, що є внутрішньою сутністю суб’єкта. Інтелект, сам того не усвідомлюючи, функціонує не по своєму раціональному плану, але по вказівках світової волі, яка визнається єдиною енергійною основою усієї особистої волі і найоб'єктивнішого світу,  інтелект же - це лише знаряддя волі до життя у людини (як кігті і зуби у звіра). Інтелект стомлюється, а воля невтомна. Реальна тільки одна космічно величезна воля, яка проявляється в усій течії подій Всесвіту, світ - тільки дзеркало цього воления, виступаюче як представлення.
Відстоюючи примат волі по відношенню до розуму, філософ висловив немало тонких і оригінальних ідей відносно особливостей вольових і емоційних складових духовного світу людини і їх життєвої значущості. Він піддав критиці помилкову позицію прибічників крайнього раціоналізму, згідно з яким воля являє собою простий придаток розуму або просто ототожнюється з ним. По Шопенгауеру, воля, тобто хотіння, бажання, мотиви спонукання людини до дії, і самі процеси його здійснення специфічні: вони значною мірою визначають спрямованість і характер реалізації дії і його результат. Проте Шопенгауер перетворив волю на зовсім вільне хотіння, тобто він абсолютизував волю, перетворивши її із складової духу в самодостатній початок. Більше того, Шопенгауер розглядав волю як щось споріднене "несповідимим силам" всесвіту, вважаючи, що усьому сущому властиві "вольові пориви". Воля для Шопенгауэра - абсолютний початок, корінь усього сущого. [18]. Воля, завдяки інтелекту, може здійснювати вільний вибір. Саме у цьому і полягає свобода волі, що і є великою перевагою людини.
Шопенгауер вважає, що для філософії свобода – головна проблема. Він розмірковує на цю тему і робить висновок, що це поняття є від'ємним. У праці «Світ як воля та уявлення» Шопенгауер вказує, що «… проявлення волі підкоряється необхідності, тому дії вільними бути не можуть, так як будь-яка окрема дія витікає зі строгою необхідністю з впливу мотиву на характер. Будь яка необхідність є відношенням наслідків до причини і ніяк не що інше. Кожна людина апріорно вважає себе вільним в своїх окремих діях, і думає, що може кожну хвилину розпочати новий образ життя, що означало би зробитися іншим. Але апостеріорі, з досвіду, він знаходить, дивуючись, що він не вільний, а підкорюється необхідності, що, незважаючи на всі плани та розмірковування, він не змінює своїх дій і вимушений з початку і до кінця свого життя проводити той же, ним самим засуджуваний характер, як би до кінця розігруючи роль, яку прийняв на себе». [9, 42 с.]
Послідовником філософії Шопенгауера став Фрідріх Ніцше (1844-1990). Наслідуючи Шопенгауера, Ніцше також інтелекту відводить підлеглу роль у свідомості, ставить на його місце інстинкт та інтуїцію. Він робить висновок, що свідомість не є керівним центром психічного життя людини, вона тільки виконує функцію зв’язку із зовнішнім світом.
Основою життя Ницше, подібно до  Шопенгауера, вважав волю. Але не абстрактну світову волю, як у Шопенгауера, а конкретну, визначену волю – волю до влади. Головне в ніцшеанському розумінні волі - її життєстверджуючий, творчий характер. Воля і екстаз повинні потіснити розум і вийти із сутінок на світло, породжуючи нову повноту життя. [8, 170с.]. Пізнання, як раціональна дійсність, не сприяє підвищенню волі до влади, оскільки перевага інтелекту паралізує волю до влади, замінюючи активність, діяльність, розмовами, судженнями. [3, 242с.]
Людина, вважав філософ, не має самостійної цінності, є проміжною стадією еволюції, а тому повинна подолати свій людський стан і вийти за його межі, стати Надлюдиною. У відомій праці „Так говорив Заратустра” Ф.Ніцше розгортає тему недоліків сучасної йому людини, яка є слабкою і хибною, бо не може подолати саму себе як істоту з величезними протиріччями. Щоб вирішити ці протиріччя і подолати свої хибності, людина повинна розвити в собі „волю до влади”, яка надана природою, але ж не має повного використання, бо не усвідомлюється самою людиною.
Воля до життя спрямовує людину на самовдосконалення, до стану надлюдини: щоб вижити, відчути життя в усій його повноті, треба виховати в собі звичку постійно, кожного дня, повертатися до себе самого, постійно себе запитуючи: "Що я являю собою?", постійно розвиваючись, зміцнюючи своє фізичне та душевне здоров'я, виховуючи здібність самостійно, творчо мислити та діяти, усвідомлюючи відповідальності за власні вчинки. Творчість утверджує людину в вічності, це і є повна реалізація "волі до життя" та власне людської сутності. Неупереджене та всебічне вивчення творчості Ф.Ніцше (зокрема, переосмислення ідеї "волі до влади"), дотримуючись "не літери, а духу" його активно сприятиме пошукам шляхів подолання сучасної антропологічної кризи [13].
Існує ще одне трактування волюнтаризму, згідно якого волюнтаризм – це форма політичної діяльності суб'єкта, що опирається на суб'єктивні прагнення, бажання, що й ігнорує об'єктивні закони  політичного процесу. Волюнтаристи перебільшують роль вольового, стихійного початку в політиці, трактують її як спонтанний, ірраціональний процес довільних рішень і дій, не заснованих на програмі діяльності, конкретної й реальної мети суспільно-політичного розвитку країни, регіону. Абсолютизація вольових бажань поза їхнім об'єктивним наповненням, утримуванням неминуче веде до краху проведеної політики, її ущербності. Тому волюнтаризм як плин політичної думки й дії завдає великої шкоди політичної консолідації й інтеграції соціальних чинностей суспільства й держави, вносить деструктивні моменти в способи прийняття й здійснення рішень і в цілому є деструктивною силою. Коріння політичного волюнтаризму перебувало в зовнішніх детермінантах суспільного розвитку (економіці, соціальності й ін.), але головні з них, безумовно, політичні: відчуженість народу, соціальних верств і груп від політичної влади й політичної діяльності, від процесу керування справами держави; існування авторитарнеццентристської, бюрократичної моделі керування «зверху»; нерозвиненість, а часом і відсутність політичної свідомості й культури політичних суб'єктів, їх однолінійний, формаційний стиль мислення; начальницька орієнтація в діяльності багатьох людей і інші [17].
Крайним проявом політичного волюнтаризму є анархізм (від грецького anarchia — безвладдя, стихійність, неорганізованість, безладдя, хаос) — соціально-політичні та соціально-економічні течії, які заперечують необхідність державної влади і політичної організації суспільства, громадський рух, що спрямований на звільнення людини від всіх видів політичного, економічного і духовного примусу, утвердження досягнення нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети.
Ідейна традиція заперечення політичної влади сягає часів античності. Так, елементи анархізму виявляються вже у філософії стоїків (Зенон, Хризип — у Древній Греції, Сенека, Епікур, Марк Аврелій — у Римі), працях філософів-просвітителів (Руссо, Дідро). Як суспільно-політична течія анархізм формувався у 40-70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи, де була значною частка дрібнотоварного і ремісничого виробництва. Основні теоретики анархізму — П. Ж. Прудон, М.Штірнер, М.О. Бакунін, П.О. Кропоткін [11].
Анархізм проповідує звільнення суспільства і кожної окремої особи через ліквідацію у процесі анархістської революції державної організації. Анархісти, незалежно від напряму, до якого вони належать, беззастережно сприймають ідею, що засадничим злом, яке деформує суспільство, нормальні суспільні відносини, є держава. Існування держави породжує класову боротьбу, конкурентну боротьбу між окремими особистостями, в результаті чого збагачуються одні і злидарюють інші. Корені анархізму його творці вбачали в додержавній формі існування суспільства, ідеології деяких релігійних сект періоду Середньовіччя і Реформації, а також в окремих аспектах теорії природничого права та договірної теорії XVII та XVIII ст. Як ідеологія анархізм справив суттєвий вплив на розвиток робітничого руху в середині та другій половині XIX ст. На відміну від марксизму, анархізм відкидав ідею держави диктатури пролетаріату, проте, на противагу йому, головну надію в зміні суспільного ладу покладав не на революційний рух усього пролетаріату на чолі з комуністичною партією, а на індивідуальний терор. Жертвами анархізму стало чимало політичних та державних діячів, зокрема німецький кайзер Вільгельм I, італійський король Гумберт, президент США Мак-Кінлі. Ідея ліквідації держави в анархізмі тісно пов'язана з поняттям абсолютної свободи особи. На переконання анархістів, саме існування держави виключає можливість існування свободи індивіда, тому для її забезпечення необхідно знищити державу. Тому анархісти вважали необхідним найперше знищити цілком і повністю державу, а вже наслідком цього буде ліквідація капіталу, приватної власності тощо. Отже, анархісти заявляли, що у процесі анархістської революції буде знищено буржуазну державу без заміни її будь-якою іншою формою держави. [10]
Свобода є однією з фундаментальних цінностей анархії. Це поняття є центральним, інтегруючим для всієї системи цінностей анархічного суспільства. Висунувши тезу про те, що свобода є засобом реалізації та розвитку людини, відбиттям його внутрішньої природи, теоретики анархії, виходячи з цього, трактують свободу, насамперед, як свободу волі, як можливість діяти відповідно до свого волевиявлення, не детермінованого зовнішніми умовами. Це і дозволило в подальшому ототожнювати анархізм із уседозволеністю. Проте, таке розуміння свободи характерно, в основному, тільки для найрадикальніших анархістів.[4]
.


1.2.    Интелектуалізм в філософії

Філософське вчення, яке, на відміну від волюнтаризму,  на перший план виводить пізнання шляхом інтелекту і метафізично відриває його від чуттєвого пізнання і практики, в історії філософії отримало назву інтелектуалізм. Інтелектуалізм  (от лат. пізнання, розуміння, розум) стверджує єдність духовного ідеалістичного і матеріального фізичного світу. Визнає єдність та взаємопроникненість свідомості та природи, фізичного та духовного, матеріального та ідеального. Світ одночасно знаходиться і розвивається в двух іпостасях: духовному і фізичному, матеріальному і ідеальному. Свідомість і природа постійно взаємодіють, переходячи з одного стану в інше. [16]
Головним об'єктом пізнання філософії інтелектуалізму є творчий розум людини, його інтелект.
Поняття інтелекту суттєво змінювалось з часом. Так само змінювалось уявлення про його природу. Сам термін – це латинський переклад древньогрецького «нус» (розум).
Античні греки ототожнювали мислення із діяльністю серця. І лише у класичний період, в наслідок досліджень натуралістів розумову діяльність описують як атрибут вищої нервової діяльності.
Для Платона інтелект – над індивідуальне за природою творче начало, що прилучає людину до божественного світу. Однак Платон вказував на інтелект як на "інструмент, що дозволяє пізнати вічні речі лише розумом, а чуттєвий світ не вартий заходу, щоб його відкривати розумом”.
Арістотель вважав розум, інтелект, мислення безсмертною сутністю, на відміну від душі. Саме через розум люди належать до одного виду, оскільки закони пізнання одинакові для всіх людей, а душа у кожного іншого. Розум існує як всезагальна сутність і лише через розум можна досягнути безсмертя.
У часи середньовіччя домінуюча була теза "філософія служниця теології” і інтелект слугував лише для пошуку доказів правдивості Біблії. Однак можна привести цікаве твердження Фоми Аквінського, що "лише розумом можна пізнати сутність речей”. Цим підтверджувалась важливість розуму у пізнанні, однак було суттєво обмежено область для його застосування.
В епоху Відродження починається нове піднесення інтелекту. Так, згідно Миколи Кузанського, розум – це найвища духовна сила, яка робить людину подібною до Бога і здатна проникати у надчуттєві істини завдяки «незбагненному збагненню» збігу протилежностей.
У філософії Нового часу інтелект розуміється  як « природне світло» (lumen naturalis), т.е. вродженна здатність людської душі до збагнення сутності речей. Представники раціоналістичної філософії ХVII – XVIII ст. визначали інтелект гносеологічно – як здібність до формування правил метода (Декарт), до пошуку опосередковуючих ідей та виведення висновків (Локк), як пізнання необхідних і вічних істин (Лейбниц) та т.ін. У Канта інтелект – це вища пізнавальна здатність, яка дає принципи розуму. При цьому розум має як формальне, логічне застосування, так і реальне, коли він сам породжує деякі ідеї та принципи, не запозичені із досвіду або розуму.  Згідно Фіхте, розум – це максимально розвинена здатність до рефлексії, «абсолютна здатність відвернення» від всього навколишнього для визначення «Я». Згідно Шеллингу, основна людська здібність – це інтелектуальна інтуїція як безпосереднє споглядання предмету у єдності протилежностей.  Філософія Гегеля – це максимальна ступень обожнювання інтелекту, який в якості Абсолютної ідеї здійснює своє розгорнення в сфері духу, природи, історії. [15]
    У сучасному світі інтелект розуміється як розумний потенціал людини, який використовується для адаптації до навколишнього середовища. Інтелект можна розуміти також як здатність обробляти інформацію [7].
Послідовники ідей інтелектуалізму вважають його наступною, вищою формою соціалізму і капіталізму. Завдяки ідеології інтелектуалізму вперше за всю історію філософії є можливість об'єднати найважливіші філософські школи людства матеріалізму і ідеалізму. Інтелектуалізм – це нова ступінь інтеграції і вища форма як філософії ідеалізму так і філософії матеріалізму, еволюційний розвиток та найвища форма як соціалізму, так і капіталізму, яка взяла у себе все найкраще з досвіду цих форм громадського розвитку. Найважливішим принципом інтелектуалізму є рух від абсолютного зла до абсолютного добра. Від хаусу до Гармонії, Любові і Розуму. [16]
Одним з напрямків сучасної філософії інтелектуалізма є сциєнтізм та його антипод – антисциєнтізм.
Сцієнтизм (від лат. scientia — знання, наука) — тенденція до витлумачення філософського і соціологічного знання в світлі принципів і методів, властивих природничим наукам. Це система переконань, яка стверджує основоположну роль науки як джерела знань та уявлень про світ. Маючи гносеологічним джерелом різке зростання ролі й суспільної цінності природознавства в XIX—XX століттях, сцієнтизм виявляється насамперед у тенденції витлумачення природничонаукового знання як найвищого вияву науковості; звідси — провідна ідея сцієнтизму про винятковість природничої науки, яка нібито єдина здатна пояснити весь суспільний прогрес.
Окремі елементи сцієнтизму є ще у філософії класичного періоду (впевненість філософів-просвітників XVI—XVIII століть у тому, що розвиток науки і техніки забезпечить процвітання суспільства), проте найяскравіше сцієнтизм виявився у спробах представників вульгарного матеріалізму і бігевіоризму звести зміст філософських категорій — матерії, свідомості, причинності тощо — до їх природничого аспекту.
В межах метафізично орієнтованої філософії, що є однобічною абсолютизацією науково-логічних структурних елементів філософського знання, сцієнтизм зустрічає опозицію так званого антисцієнтизму («філософія життя», екзистенціалізм, персоналізм), який так само однобічно абсолютизує цілісно-світоглядну функцію філософії.
Антісциентізм не заперечує сили дії науки на суспільне життя і людину. Проте цей вплив тлумачиться їм як негативне, руйнівне. Антісциентізм піддає перегляду такі поняття, як істина, раціональність, соціальна згода і ін. Антісциентізм вимагає обмежити соціальну експансію науки, зрівняти її з іншими формами суспільної свідомості - релігією, мистецтвом, філософією; узяти під контроль її відкриття, не допускаючи негативних соціальних наслідків. У своїх крайніх формах антісциентізм пропонує взагалі відмовитися від подальшого розвитку науки і техніки (концепції «нульового зростання», «меж зростання» і тому подібне).[2, с. 79]
Сциентізм та антісциєнтізм виникли практично одночасно і проголошують, як бачимо,  діаметрально протилежні установки. Сциентісти вітають досягнення науки, проголошують знання найбільшою культурною цінністю. Але й праві антісциєнтісти, коли говорять, що, незважаючи на багато численні досягнення науки, людство не стало більш щасливим і навпаки, зіткнулося з небезпечностями, джерелом яких є сама наука та її досягнення. Таким чином, вона не здатна своїми успіхами забезпечити добробут усього людства.
Сциєнтісти свідомо закривають очі на багато болючих питань, пов'язаних з негативними наслідками загальної технократизації. Антісциєнтісти навмисно згущають фарби, малюючи сценарії катастрофічного розвитку людства у разі неконтрольованого розвитку та запровадження у життя досягнень науки та техніки.
Однак наведені позиції є крайностями. Як завжди, істина десь посередині.

#7 18.05.2011 15:26:32

Елена Роговая
Участник

Re: Рефераты аспирантов по философии

РОЗДІЛ 2. Взаємозв'язок інтелектуальних та вольових чинників – основа для здійснення економічної діяльності
2.1. Сутність та проблемна сфера філософії економіки
Кожна людина щоденно залучена у сферу економічного життя, економічних явищ, адже вона купує і продає, отримує доходи і сплачує податки, керує і підпорядковується управлінським рішенням, заощаджує і прагне матеріальних статків, виробляє і споживає. Економічна діяльність, праця є одвічною долею людства. Вона не лише створює матеріальний достаток, задовольняє власні потреби, а й розвиває творчі сили, здібності, внутрішній світ людини, надає йому особливого спрямування.. У сучасному світі  економічна сфера постає як особливий засіб самореалізації людини в процесі зміни нею зовнішнього і власного (внутрішнього) світу, а економіка набуває статусу людиновимірної, універсальної єдиної матеріально-духовної сфери, в якій особистість реалізує себе як біосоціодуховна цілісність. Самореалізація людини долає межі функціональної структурності економічного процесу, створює передумови для нових форм поєднання діяльності соціальних індивідів. У такому контексті самореалізація особи є головним імпульсом і мотивом, який долає задану розмірність економіки, сприяє еволюції всіх соціальних форм. Самореалізація як суб'єктивна орієнтація є особливим духовно-творчим процесом, забезпечує постійне наповнення економічної сфери людськими силами. Вона є своєрідним енергетично-творчим джерелом економічного процесу, розвитку людських здібностей, які забезпечують економічну діяльність людини. [4, 513 с.]
Термін «економіка» функціонує у двох значеннях: 1) господарство, сукупність засобів, об´єктів, процесів, які люди використовують для задоволення своїх потреб шляхом створення необхідних благ, умов і засобів існування за допомогою праці; 2) наука про господарство та засоби його ведення, про відносини між людьми в процесі виробництва і споживання, обміну товарами і послугами. Походить він від грецького слова «ойкономія» (оселя, закон), що позначало правила ведення домашнього господарства, зокрема вміння глави сім´ї управляти дружиною, дітьми, рабами, власністю. Найповніше виклав основні принципи ойкономії Арістотель, вперше дослідивши такі явища, як розподіл праці, обмін, гроші, вартість тощо. Його концепція на тривалий час визначила характер економічного знання. Він відстоював ідею самодостатності (натуральності) господарства, але тільки в системі, об´єднанні домогосподарств-полісів як аналога космосу, що вміщує в собі все суще. Поліс як гармонійне об´єднання домогосподарств в його вченні постає не лише основним економічним чинником, а й засобом забезпечення морального вдосконалення, самореалізації його громадян.
З розвитком капіталістичних форм господарювання сформувався новий тип економічного мислення, для якого гроші є головним інструментом уявлення й аналізу багатства, а сам коловорот багатства обумовлюється припливами і відпливами грошей. З точки зору нової економічної теорії, основною метою виробництва й обміну є одержання максимального прибутку, найповніше задоволення всезростаючих потреб людей [там само, 516 с.]
У сучасному світі кожна країна вимушена вступати в економічну діяльність (філософія господарювання), і водночас велика кількість людей проявляють бажання, або воліють, займатися бізнесом (філософія бізнесу) заради одержання прибутку, реалізації власних амбіцій, самореалізації, тощо. Але для того, щоб економічна діяльність, або бізнес був вдалим та приносив прибуток, однієї волі замало. Необхідні знання. В контексті філософського аналізу сучасних соціальних реалій саме знання як особливий елемент економічної культури суспільства набуває виняткового значення в процесі економічної діяльності, і в такий спосіб постає як основа соціального поступу. [12]
Економіка – це наука про ведення господарства в обмежених, незалежних від волі та свідомості людини ресурсах.
Економічна діяльність людства, спрямована на задоволення безкінечних потреб, в погоні за отриманням надприбутків, наносить непоправиму шкоду навколишньому середовищу. Бажання заробити зараз, в цей конкретний момент часу, або необхідність вирішити нагальні проблеми сьогодення, заважає людству мислити на перспективу, та розуміти, що після одного покоління людей прийде наступне, яке теж повинно дихати, харчуватися та вести повноцінне, здорове життя.
Наука ХІ століття не стоїть на місці. Постійно розробляються і впроваджуються нові технології. Однак постає питання: чи завжди вони є корисними для людства в цілому? Наприклад, винаходження різноманітних замінників натуральних продуктів, теж саме ГМО, підсилювачі смаку, різноманітні замінники натуральних матеріалів і таке інше було призване здешевити продукцію, продовжити термін зберігання, зробити товари більш привабливими для споживача. Стосовно частини таких замінників вже доведено їх негативний вплив на здоров'я  людини, стосовно інших – не затихають спори щодо доцільності застосування у побуті людини. Законодавство європейських країн зобов’язує виробників розміщувати інформацію про склад продукту на упаковці, крім того, жорстко регламентується використання тих чи інших домішків. Наша країна у питаннях захисту прав споживача знаходиться на початковій стадії. Це можна пояснити відсутністю політичної волі змінити ситуацію, або відсутністю розуміння наслідків для здоров'я нації в цілому.
Інший, більш глобальний приклад – використання мирного атому з метою отримання дешевої енергії. Наслідки Чорнобильської катастрофи та недавньої аварії у Японії красномовно демонструють, що людство у погоні за економічною вигодою нанесло непоправиму шкоду природі, наслідки якої поки що ніхто не в змозі оцінити. 
Таких прикладів існує дуже багато. Цілком очевидно, що діяльність людства призводить до катастрофічного забруднення природи, зміни клімату, вичерпанню природних ресурсів, погіршення здоров'я самих людей. Всі ці проблеми є глобальними для людства і заслуговують окремих досліджень.
Сьогодні особливого статусу набуває філософія глобальних проблем, цілі та завдання якої полягають в аналізі передумов розв'язання глобальних проблем так званого постмодерністського стану цивілізації, а основним предметом її дослідження є, відповідно, філософські аспекти соціального та економічного прогнозування та здійснення пошуку шляхів перебудови світового економічного порядку. Останнім часом значного поширення, актуальності та потужного розвитку набуває усвідомлення потреби у формуванні концепції "сталого економічного розвитку", сутність якої полягає у розробці ефективних програм економічного розвитку, що забезпечували б мінімальний вплив на зовнішнє середовище.
Вiдтак непересiчного значення набуває питання доцiльного використання обмежених природних ресурсiв людиною, формування вiдповiдального ставлення суб’єкта господарювання до вибору стилю та методiв економiчної дiяльностi, адекватного вiдображення (за допомогою рацiонального мислення) причин та наслiдкiв втручання людини в оточуюче середовище. [1, с.97]
2.2. Проблема поєднання інтелекту та волі
У сучасному світі інтелект є вирішальним фактором успіху. Лише інтелектуально багате суспільство є гарантом високого рівня життя народу і процвітання держави, навіть за відсутності енергоносіїв, корисних копалин та інших дарів природи. Ані багатства надр, ані родючі землі, ані ідеальний клімат, ані туристична принадність не в змозі зрівнятися за могутністю та суспільною значущістю з потенціалом людського розуму.
Загальносвітовою тенденцією стає стрімке скорочення проміжку часу між ключовими етапами науково-технічного прогресу: відкриттям (винаходом), доведенням його до стадії технології і впровадженням у практичну діяльність. Нині у геополітичних стратегіях країн-лідерів у підтриманні й нарощуванні відриву від інших країн вирішальну роль відіграє наукове і технологічне домінування. Це, своєю чергою, потребує зростання темпів інноваційного процесу формування необхідного для цього інтелектуального ресурсу.
Україна, як і багато інших країн, відчула на  собі негативний вплив фінансової кризи 2008 року. В умовах браку державних коштів уряд повинен ефективно функціонувати, виконуючи всі функції, які традиційно відносяться до його компетенції. Рішення, які приймаються органами влади, мають вплив на широку групу людей – населення цілої країни або окремого регіону. Тому політичні діячі повинні мати волю до пошуку оптимальних шляхів дії та необхідній рівень знань та інтелекту за для організації реалізації рішення у практичній діяльності. Необхідно при цьому розуміти, що, здійснюючи акт волі, роблячи вибір, особистість, що представляє владу,  приймає на себе відповідальність за свої рішення.
Багато європейських країн на певному етапі розвитку стикалися з проблемою гострої нестачі фінансових ресурсів. Вихід було знайдено. Так, вже понад двох десятиріч у міжнародній спільноті застосовуються механізми публічно-приватного партнерства (ППП) для фінансування послуг, які традиційно впроваджувалися або фінансувалися державою. Перші прецеденти укладання ППП договорів з'явилися ще у 80-хх і сприймались як альтернатива приватизації. У подальшому установлення та використання партнерства бізнесу та влади в різних європейських країнах відбувалось з різною інтенсивністю. Так, деякі європейські країни, такі як Великобританія, Ісландія, Нідерланди, Франція, Німеччина, мають досвід використання ППП у різних секторах - від забезпечення базової публічної інфраструктури, такої як дороги та залізниця, до більш інноваційних та перспективних галузей – охорони здоров'я, школи та ін. Тут нараховується значна кількість вже реалізованих проектів і вже певною мірою є розуміння, в яких секторах ППП є найкращим рішенням та в яких ППП мало проблеми. В цих країнах запроваджено відповідне національне та іноді регіональне законодавство щодо угод ППП, використовуються специфічні інструменти для оцінки та вибору одного ППП проекту серед усіх можливих. У деяких країнах, таких як Великобританія, Ірландія, Нідерланди створено спеціальні державні департаменти для керування процесом ППП.
В країнах «великої сімки» (США, Великобританія, Германія, Италія, Канада, Франція, Японія) найбільша кількість реалізованих проектів – у галузі охорони здоров'я (184 з 165 проектів), на другому місці за кількістю проектів – освіта (138 проектів), на третьому – автошляхи (92 проекти).
В інших розвинутих країнах (Австрія, Бельгія, Данія, Австралія, Израїль, Ирландія, Финляндія, Испанія, Португалія, Греція, Південна Корея, Сингапур) на першому місці за кількістю використання ППП є сектор будівництва та реконструкції автошляхів (93 проекти), на другому охорона здоров'я (29 проектів), потім освіта (23 проекти). Таким чином, можна відзначити, що політика держав та рівень соціально-економічного розвитку країни відзначають пріоритетність сфер для використання механізмів ППП.
Прикладом ефективного проекту ППП є розширення і модернізація міжнародного аеропорту у Варшаві. У даному випадку існувала нагальна потреба в короткій термін збільшити вантажо- та пасажирооборот у декілька разів. Без залучення приватного капіталу ці завдання вирішити було б неможливо. Вартість проекту склала 153,4 млн. евро, до 80% його фінансування прийшлось на приватну сторону.
Успішним був і проект реконструкції найбільш великого аеропорту  Німеччині во Франкфурте-на-Майне. Взагалі, за даними федеральних урядових структур, у Німеччині на теперішній час у рамках публічно-приватного партнерства збудовано приблизно 20% усіх шкіл, лікарень, інших публічних закладів, зокрема літовищ. Також ППП використовується для спорудження доріг та тунелів у гірський місцевості. Багатий досвід реалізації проектів партнерства має Великобританія. Механізм ППП в цій країні був запроваджений у 1992 році в рамках національної програми «Ініціатива приватного фінансування», яка дозволила використання приватних фінансових ресурсів для спорудження й утримання публічного майна. У рамках цієї ініціативи вже реалізовано понад 700 проектів, а саме спорудження лікарень, спорудження та реконструкція шкіл, надання послуг місцевого самоврядування – будівництво нових пожежних та поліцейських станцій, спорудження водогонів, транспорту й оборони. Залучення приватних фірм дозволило уряду країни реалізувати великі капіталоємкі та соціально значущі проекти, профінансувати які з державного бюджету не було можливості.
Аналіз досвіду використання ППП європейськими країнами дозволяє зробити висновок, що реалізація проектів ППП надає додаткове фінансування, зменшує навантаження на державний бюджет, привносить нові методи управління, дозволяє впроваджувати інновації, створює додаткові робочі місця. Приватні кампанії здатні працювати більш ефективно, ніж державні. Суспільна ж значимість ППП полягає в тому, що в  кінцевому  підсумку  виграє  суспільство  як глобальний споживач більш якісних послуг.
В Україні ППП поки ще не набуло великого поширення. Хоча ще у 1998 році було ініційовано побудову першої в Україні концесійної дороги «Львів – Краковець». Предметом договору концесії було визначено будівництво й експлуатація 84 км. дороги протягом 45 років. Однак цей проект усе ще знаходиться на початковій стадії реалізації, його виконання супроводжується багатьма порушеннями договору. Після цього було розроблено декілька проектів будівництва відрізків платних доріг, об’єктів доріг чи дорожньої інфраструктури  на умовах концесії, але всі вони залишаються на етапі розробки інвестиційних пропозицій, або попередньої документації. Успішні приклади реалізації механізмів партнерства в нашій державі існують в комунальній сфері. Так, за даними Фонду державного майна і Міністерства економіки України, концесійні договори щодо передачі об’єктів права комунальної власності в концесію укладені в багатьох областях України. Також в Україні існують прецеденти укладання договорів з приватним партнером щодо надання певного виду комунальних послуг (тепло-, водопостачання, вивозу й утилізації сміття).
У Чернігові два теплопостачальних підприємства (Чернігівська ТЕЦ і Облтеплокомуненерго) також працюють на засадах ППП. В результаті такої співпраці населення міста вчасно отримує тепло та гарячу воду, а бюджет міста – додаткові надходження у вигляді орендних платежів.
Ефективність залучення приватного капіталу до реалізації великих інфраструктурних проектів вже доведена успішними реалізованими проектами у Європі. Україна знаходиться в стані гострої економічної кризи. В умовах браку державних коштів актуальним стає використання механізмів публічно-приватного партнерства для реалізації невідкладних суспільнозначущих проектів. Виникає нагальна потреба у проявленні політичної волі для створення умов та можливостей ретельного вивчення іноземного досвіду залучення приватного капіталу на предмет можливостей застосування в нашій державі.



ВИСНОВКИ
В результаті проведеного дослідження було виявлено, що в історії філософії розвиток уявлень про волю та інтелект отримав два діаметрально протилежні напрямки - волюнтаризм та інтелектуалізм. Перша доктрина наголошувала на приматі волі перед інтелектом, підкреслювала необхідність свободи волі людини. Крайнім проявом свободи волі була визначена така філософсько-політична течія, як анархізм.
Доктрина інтелектуалізму наголошує на можливості пізнання світу шляхом інтелекту. Воля підкоряється розуму, є його практичним проявом. Серед теорій, центральне місце в яких займають питання розумової діяльності людства, сформувалось дві течії, що є антиподами за змістом – це сциєнтізм та антисциєнтізм. Перша проголошує знання як основний фактор успіху, інша, навпаки, заперечує важливість та доцільність наукових досягнень, мотивуючи це негативним впливом на зовнішнє середовище, що, на їх думку, призведе до глобальної катастрофи людства.
Але у сучасному світі існування людини без використання досягнень науки та техніки неможливо. Тому необхідне гармонійне поєднання інтелектуальних та вольових чинників в діяльності людини.
Воля, як характеристика особистості, обумовлює здатність особистості зробити вільний вибір, що і є актом практичного здійснення волі. В акті вибору проявляється активність людини, його самостійність, вміння підкорювати процеси об’єктивного світу, здатність вийти за рамки буденного існування та мислити глобально, на перспективу. Здійснення вибору тісно пов’язане з реалізацією прийнятого рішення, і, як наслідок, з відповідальністю особистості за свої дії. Людина ХІ століття повинна розуміти, що саме вона робить і нести відповідальність за свої дії.
Людина для того, щоб діяти, проявляти свою волю, повинна мати знання, які неможливо отримати без певного рівня інтелектуальних здібностей. Отриманні знання є результатом  цілеспрямованої активності особистості і в свою чергу, спрямовують вектор дій людини, направляють її волю.
Так, багато держав стикаються з проблемою дефіциту державних коштів. Провідні європейські країни змогли проявити політичну волю та запровадити нові форми фінансування інфраструктурних проектів. Прийняттю такого рішення передувала велика аналітична робота щодо доцільності та ефективності реалізації партнерських відносин з приватним капіталом. Уряди країн, розуміючи можливі наслідки та відповідальність перед населенням, розробили необхідну документацію, створили доцільні організаційні структури, виробили основні засади, принципи та правила вступу та реалізації партнерських відносин з приватним партнером. У результаті передання приватному сектору частини повноважень, відповідальності та ризиків щодо реалізації інвестиційних проектів, які традиційно впроваджувалися чи фінансувалися публічним сектором, держава забезпечує надання якісних соціальних послуг населенню.
Україна поки ще не має успішних прикладів реалізації великих проектів публічно-приватного партнерства. Хоча уряд і проявив політичну волю та наголосив на пріоритетності використання механізму публічно-приватного партнерства для розвитку транспортної інфраструктури. Але цього замало. Не вистачає знань та умінь організувати процес. Для цього необхідно вивчати досвід європейських країн та реалізовувати отримані знання у практичній діяльності.






ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.    Киселиця С., Баранкова Н. Інтелектуально-вольовий контекст економічної діяльності. Сіверянський літопис. 1995. № 2-3.- с.97-102.
2.    Кохановский В.П., Золотухина Е.В., Лешкевич Т.Г., Фатхи Т.Б. Философия для аспирантов. Учебное пособие. Ростов н/Д: Феникс, 2003. – 448 с.
3.    Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.
4.    Причепій Є. М, Черній А. М.,. Чекаль Л. А. Філософія. Підручник. Київ Академвидав, - 2007. – 591 с. 
5.    Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. - 4-е изд.-М.: Политиздат, 1981. - 445 с
6.    Философский энциклопедический словарь. — М.: Советская энциклопедия. Гл. редакция: Л. Ф. Ильичёв, П. Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов, 1983 – 839 с.
7.    Хамитов Н., Крылова С. Філософский словарь. Человек и мир. – К.: Кнт, 2006.- 308 с.
8.    Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини. Навчальний посібник зі словником. К.:КНТ, Центр навчальної літератури, 2006. – 296 с.
9.    Шопенгауэр А.. Избранные сочинения. – М.: Просвещение, 1992. – 479 с.
10.    Андрусяк Т.. Історія політичних і правових вчень - [Електронний ресурс]. Режим доступу: 

Sorry. You have to be registered to access this content.


11.    Большой энциклопедический словарь  [Електронний ресурс]. Режим доступу 

Sorry. You have to be registered to access this content.


12.    Глушко Т.П.. Філософія економіки як основа формування стратегій соціального управління. Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2005. - № 47. [Електронний ресурс]. Режим доступу: 

Sorry. You have to be registered to access this content.


13.    Коротіч Г.В.. До питання провзаємозв'язок основних ідей у творчості Ф.Ніцще. Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 39.  [Електронний ресурс]. Режим доступу: 

Sorry. You have to be registered to access this content.


14.    Майорова І.С. Погляди Штірнера та Ніцше на взаємовідносини особистості та держави. [Електронний ресурс]. Режим доступу: 

Sorry. You have to be registered to access this content.


15.    Новая философская энциклопедия: В 4 тт. М.: Мысль. Под редакцией В. С. Стёпина. 2001. [Електронний ресурс]. Режим доступу:   

Sorry. You have to be registered to access this content.


16.    Первая всемирная теория интеллектуализма. [Електронний ресурс]. Режим доступу: file:///ghmm%D1%84%D0%B8%D0%BB%201_files/3.htm
17.    Словник з політології. [Електронний ресурс]. Режим доступу: 

Sorry. You have to be registered to access this content.


18.    Філософія А.Шопенгауєра. [Електронний ресурс]. Режим доступу: 

Sorry. You have to be registered to access this content.

#8 18.05.2011 22:24:23

Ольга
Участник

Re: Рефераты аспирантов по философии

Елена Роговая пишет:

У сучасному світі інтелект розуміється як розумний потенціал людини, який використовується для адаптації до навколишнього середовища. Інтелект можна розуміти також як здатність обробляти інформацію [7].

А як Ви розумієте поняття "інтелект"?

#9 22.05.2011 23:58:09

Елена Роговая
Участник

Re: Рефераты аспирантов по философии

Можу додати, що інтелект - це здатність людини до раціонального мислення. Тут мені особливо подобається слово "раціональне". Ступінь цієї раціональності, на мою думку, і характеризує рівень інтелекту.

#10 23.05.2011 00:52:09

Елена Роговая
Участник

Re: Рефераты аспирантов по философии

До якого типу філософії управління можна віднести систему управління в нашій країні? І чому?

#11 23.05.2011 19:38:25

Юлия Коваленко
Участник

Re: Рефераты аспирантов по философии

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ЧЕРННІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ТА СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

Феномен соціального капіталу – світоглядні та екзистенціональні  аспекти

                                                   Реферат здобувача  кафедри
                                                   менеджменту та державного
                                                   управління
                                                 Коваленко Юлії Миколаївни

Науковий керівник
професор кафедри менеджменту та
державного управління
Мурашко М.І.
Тема дисертації: «Регіональні аспекти
формування соціального капіталу та
напрями його накопичення»

Зміст


Вступ……………………………………………………………………………….3
1. Концепт соціального капіталу в сучасній науковій думці…………………..5
   1.1 Проблеми дослідження соціального капіталу…………………………….5
   1.2 Філософський дискурс феномену соціального капіталу………………..14
2. Світоглядні та екзистенціональні аспекти
    соціального капіталу………………………………………………………….17
   2.1 Соціальний капітал і соціально-філософська антропологія…………….17
   2.2 Дефініція соціального капіталу – філософський аспект………………...30
Висновки…………………………………………………………………………34
Список використаної літератури………………………………………………..35

Вступ
Соціальний капітал постає не лише як ринкове явище, вартісні відносини та ціннісна альтернатива єднання, а набуває історичного масштабу як феномен XXI ст.
Термін та концепція «соціального капіталу» з’явились досить давно, проте найбільшого розвитку та визнання вона отримала тільки останні 20-30 років.
Світова наукова спільнота вже давно прийшла до висновку, що формування соціального капіталу є фактором вирішення важливих соціальних завдань, пов’язаних з економічним зростанням, підвищенням рівня життя населення, справедливим розподілом національного доходу, розширенням свободи вибору індивіда, зростанням рівня культури і споживання.
В економічно-розвинених спільнотах на особистісному рівні все помітнішою є орієнтація на забезпечення соціального порядку і справедливого існування через спроби синтезу елементів традиції і сучасності, пошук балансу між універсальним характером прав людини і спільним благом.
Активізація пошуків сенсу буття на індивідуально-особистісному рівні перебуває в сучасному світі в безпосередній залежності від освоєння людьми нових островів свободи, форм життя і напрямів творчості, відповідних реаліям зламу тисячоліть. Головне для сучасної людини – знайти свою нішу в тендітному й непередбачуваному розвитку сучасної людської цивілізації. За цих вибір добра і зла не може нав’язуватися ззовні, він має стати індивідуальним способом пошуку і знаходження істини.
Бурхливий розвиток досліджень категорії соціального капіталу в економіці, соціології, психології, політології, філософії обумовив потребу систематизації концепцій, стандартизації методології теоретичних та практичних досліджень.
Економічна наука традиційно розглядає економічні процеси в суспільстві, зосереджена на дії ринкового механізму в ньому. Політична наука вивчає політичні процеси в соціумі, політичну культуру, державний устрій і особливості політичних відносин у зв’язку з цим. Соціологія і соціальна філософія пильну увагу приділяють аналізу взаємодії різних соціальних груп в суспільстві.
Усвідомлення необхідності застосування міждисплінарного підходу в дослідженнях цієї категорії сприятиме досягненню ефективних результатів та можливості їх практичного застосування.
Актуальність теми даного дослідження обумовлена важливістю філософського аспекту дослідження категорії соціального капіталу як феномену людського буття в контексті сучасного екзистенціоналізму. Розуміння мотивації соціальної поведінки окремого індивіда, природи соціальних зв’язків  між індивідами, що є механізмами формування соціальної групи, формації, спільноти, нації, суспільства, людства, стане вагомим чинником систематизації дефініції соціального капіталу, уніфікації методології оцінки та вимірювання, що сприятиме розробці практичного інструментарію формування позитивного соціального капіталу людської спільноти для досягнення соціально-економіко-екологічного оптимуму для її життєдіяльності на планеті, можливості її майбутньої генерації.
Метою дослідження є пошук філософського аспекту дефініції соціального капіталу.
Досягненню мети сприятиме вирішення наступних завдань:
•    аналіз сучасних загальновідомих концептів соціально-економічної теорії, філософських дискурсів з проблематики соціального капіталу;
•    дослідження екзистенціональних аспектів феномену соціального капіталу.

1. Концепт соціального капіталу в сучасній науковій думці
  1.1 Проблеми дослідження соціального капіталу   
    Існує думка, що соціальний капітал разом з матеріальним, фінансовим, людським сприяє зростанню як індивідуальної так і колективної продуктивності. Підґрунтям  досліджень соціального капіталу є ідея про значущість соціуму у життєдіяльності людства. Під соціальним капіталом загалом розуміють соціальні мережі та взаємозв’язок між ними у суспільстві, що можуть не тільки зберігатися, але й накопичуватися з часом, тобто капіталізуватися. Серед країн-лідерів по накопиченню та використанню соціального капіталу називають Японію, Швецію, Швейцарію, Нову Зеландію.
Суттєвою проблемою дослідження соціального капіталу є відсутність загальної методики дослідження та його виміру, що сприяє безлічі інтерпретацій обумовлених контекстом дослідження. Найбільш популярними індикаторами наявності соціального капіталу на макрорівні, тобто у певній країні, є загальні норми та цінності (довіра, толерантність, небайдужість тощо), членство в асоціаціях, клубах в залежності від поглядів та інтересів, благодійність, громадянське суспільство, волонтерство, наявність некомерційних організацій, що опікуються проблемами суспільного характеру. 
Концептуальні дослідження соціального капіталу найбільшого розвитку набули у другій половині ХХ сторіччя із внеском у розвиток концепцій відомих соціологів, філософів, економістів, серед яких П. Бурдьє [2], Дж. Коулман [8,9], Ф. Фукуяма [11] та актуалізовані в науковій думці на постсоціалістичному просторі в останнє десятиріччя.
Західна наука від концепцій перейшла до практичного застосування доробків у цій сфері, удосконалюючи надбання з урахуванням мінливості сучасних реалій життєдіяльності західної спільноти. Слід зауважити, що Японія географічно не відноситься до західної спільноти, але за стандартами життя, технологізації виробництва, інтелектуалізації та інформатизації суспільства, наукового розвитку споріднена до нього.
    Характерним для багатьох досліджень є міждисциплінарний підхід – концепт соціального капіталу вивчається економікою, соціологією, психологією, політологією, антропологією та філософією.
Систематизація концептуальних досліджень з даної проблематики дозволяє серед багатоманітності підходів та визначень соціального капіталу найбільш прийнятними в соціально-економічному контексті практичного застосування вважати такі загальновідомі концепти.
Соціальний капітал П. Бурдье – це агрегація дійсних або потенційних ресурсів пов’язаних з включенням до стійких мережевих або більш менш інституалізованих взаємовідносин, зобов’язань чи визнань. Бачення соціального капіталу у Бурдьє є досить інструментальним і зосереджене на користі, яку індивіди накопичують, постійно беручи участь у групах з метою створення деякого ресурсу; вигода, що акумулюється завдяки членству в групі, є базисом можливої солідарності. Концепції Бурдьє притаманні деякі риси реляційної теорії соціального капіталу, згідно з якою в структурі соціального капіталу виділяють три компоненти:
1)    інституціоналізовані відносини взаємного визнання;
2)    соціальні зв’язки;
3)    ресурси, доступні індивідам за рахунок членства в соціальних мережах.
За П.Бурдьє, соціальний капітал існує в різних станах, кожний з яких складається із різних компонентів:
1. Інкорпорований стан являє собою компетенцію індивідів щодо мережі соціальних відносин, а також їхньої диспозиції до знаходження й утримання цієї компетенції. Компонентами соціального капіталу в інкорпорованому стані є:
•    очікування,
•    зобов'язання,
•    нормативні уявлення,
•    довіра.
Загальна властивість цих компонентів соціального капіталу полягає в тому, що вони є суб'єктивним вираженням соціального капіталу та характеризують відносини індивідів як у масштабах окремих соціальних мереж, так і масштабах суспільства.
2. В об’єктивованому стані соціальний капітал виражається у вигляді системи соціальних зв'язків і соціальних мереж, що дозволяють акумулювати ресурси. Соціальний капітал в об’єктивованому стані представлений соціальними зв'язками. Соціальні зв'язки є типом соціальних контактів між суб'єктами, що мають більш-менш сталий характер.
3. В інституціоналізованому стані соціальний капітал – це сукупність прав і правил, що встановлюють порядок відносин, закріплюють статус суб'єктів соціальної мережі та їхні можливості користуватися її ресурсами. Соціальний капітал в інституціоналізованому стані представлений такими компонентами, як інституціоналізовані норми та правила, санкції та права.
Теорія П. Бурдье вирізняється розумінням можливості існування соціального капіталу на двох рівнях. На першому рівні – генетичному – соціальний капітал визначається як ресурси, засновані на родинних відносинах у групі членства. Внаслідок того, що П. Бурдьє помітив властивість такого соціального капіталу трансформуватися в цілком конкретні переваги, можливості, реальні ресурси, виникає підстава для утворення другого рівня соціального капіталу. На цьому рівні П. Бурдьє визначає соціальний капітал як сукупність актуальних або потенційних ресурсів, пов’язаних із наявністю міцних мережевих зв’язків, тією чи іншою мірою інституціоналізованих відносин взаємного визнання [2].
Дж. Коулман засновував своє розуміння соціального капіталу на емпіричній традиції американської соціології (антропологічних дослідженнях соціальних мереж, сільської й міської соціології) і теорії людського капіталу Г. Беккера. Соціальний капітал Дж. Коулмена – як складова людського капіталу, котра дозволяє членам суспільства довіряти один одному та співпрацювати в створенні нових груп та асоціацій [8,9]. Соціальний капітал є суспільним благом, але створюється вільним і раціональним індивідом для досягнення власних вигід. Цей процес припускає соціальний контракт, набір соціальних норм, соціальних обмінів, а отже – й базовий рівень довіри.
Дж. Коулман виділяє такі форми соціального капіталу:
1. Зобов’язання, очікування та надійність структури. Ця форма соціального капіталу може бути описана за допомогою ситуації, коли індивід А, зробивши що-небудь для індивіда Б, отримує очікування взаємності, а індивід Б – зобов’язання. За Коулманом, ці зобов’язання існують у вигляді «довірчих записок», сукупність яких складає «кредит». Чи буде повернено цей «кредит, залежить від рівня довіри між індивідами, від того, чи не буде цю довіру втрачено, тобто від надійності структури.
2. Інформаційні канали, які, за Коулманом, дають можливість отримання інформації з меншими витратами часу та матеріальних ресурсів. Відносини та довіра в цьому випадку вже не так важливі, найбільш значимою функцією цієї форми соціального капіталу є обмін інформацією.
3. Норми та ефективні санкції. Говорячи про третю форму соціального капіталу, Коулман має на увазі неписані норми, моральні приписання, що спонукають кожного жертвувати власними інтересами та діяти в інтересах колективу. Норма такого роду орієнтує на взаємодопомогу та взаємопідтримку,  на діяльність в інтересах суспільства. [8,9].
Дж. Коулман також відзначає залежність розвитку соціального капіталу від характеристик соціальної структури або від конфігурації соціальної мережі: за Коулманом, ефективність норм безпосередньо пов’язана з такою властивістю соціальних відносин, як замкненість: у замкнутій спільноті легше контролювати дотримання норм та застосовувати санкції.
Отже, американський соціолог Дж. Коулман визначає соціальний капітал як одну з форм людського капіталу, як будь-який прояв неформальної соціальної організації, що виступає як продуктивний ресурс для одного або більше індивідів, який залежить від властивостей соціальної структури, характеру відкритості соціальних мереж, тривалості соціальних відносин та множинності зв’язків, як потенціал взаємної довіри та взаємодопомоги, що цілераціонально формується в міжособистісних взаєминах, виступаючи специфічною категорією ресурсів як неекономічний чи людський капітал.
Соціальний капітал Р. Патнема – особливість суспільного життя – мережі, норми, довіра, що дозволяють її членам більш ефективно взаємодіяти один з одним в спільних інтересах [10]. Згідно з теорією Патнема, соціальний капітал виникає з активних взаємозв'язків між індивідами, у межах яких довіра та спільні цінності пов'язують членів мереж та спільнот, роблять можливою спільну дію та спрощують її. Завдяки соціальному капіталу у суспільстві затверджуються певні зразки взаємодії, які підвищують ефективність функціонування соціальних інститутів. Патнем використовує трьохфакторну модель соціального капіталу, виділяючи такі його форми:
1. Соціальні норми.
2. Інституціоналізована у зразках пануючих соціальних практик довіра.
3. Людські взаємовідносини, які він називає „горизонтальними” на відміну від „вертикальних” суспільних відносин ієрархії.
Два перших фактори є соціально-психологічними атрибутами індивіда. Тому Патнем вимірює соціальній капітал за допомогою таких індивідуальних індикаторів, як інтенсивність і сила контактів, членство в громадських об'єднаннях, електоральна активність, задоволеність взаєминами, дотримання норм взаємності, почуття безпеки, довіра до сусідів і соціальних інститутів. Групові або територіальні показники він одержує за допомогою агрегації індивідуальних. На підставі аналізу економічного розвитку декількох регіонів світу Патнем показав, що зміна якості соціальних відносин передувала економічному розвитку.
Таким чином, соціальний капітал в інтерпретації Патнема є інтегральною соцієтальною характеристикою, яка охоплює рівень розвитку громадянського співробітництва та властивості громадян до об’єднання, а також норми й цінності суспільних відносин, в першу чергу, взаємність та довіру.
Підхід, запропонований Р.Д. Патнемом, базується на положенні, що соціальний капітал може існувати не лише на рівні окремої ізольованої громади, а й на рівні суспільства в цілому. Він розглядається як колективне благо, а не індивідуальна власність, як соціокультурний феномен – культура довіри і толерантності, в якій формуються мережі добровільних асоціацій, що сприяло  популяризації теми соціального капіталу для політичних дискусій.
Соціальний капітал Френсіса Фукуями [11] – неформальна норма, що сприяє взаємному співробітництву між двома та більше індивідами. Норми, що формують соціальний капітал можуть змінюватися в залежності від норми взаємності між друзями від складних, чітких та давно складених доктрин як, наприклад, християнство чи конфуціанство. Вони відображені в існуючих відносинах між людьми: норми взаємності потенційно присутні в спілкуванні з усіма людьми, але активізується вони лише у взаємовідносинах з нашими друзями. Ввизначення довіри, мережі, громадянського суспільства та іншого, що асоціюється з соціальним капіталом, за Фукуямою є частиною, стороною соціального капіталу. Свою концепцію соціального капіталу Фукуяма будує навколо поняття довіри, яку визначає як очікування постійної, чесної, орієнтованої на сумісно поділювані цінності поведінки з боку інших членів цієї спільноти. Превалювання довіри у суспільстві, за Фукуямою, породжує соціальний капітал. Фукуяма вважає довіру, а, отже, й соціальний капітал, головним чинником національного благополуччя та конкурентоспроможності [11].
Важливою складовою соціального капіталу, за Фукуямою, є спонтанна товариськість, яка означає можливості співробітництва згідно з встановленими принципами та створення нових асоціацій, невід’ємними рисами яких є горизонтальність та неформальність.
Специфічні риси соціального капіталу, які відрізняють його від інших видів капіталу, обумовлені тим, що механізмами відтворення соціального капіталу є релігія, традиції та історичні звичаї.
Також Фукуяма відзначає, що соціальний капітал має культурні коріння. Культуру Фукуяма визначає як успадковану етичну звичку, вважаючи етичні коди, за допомогою яких суспільство регулює поведінку людей, найважливішою частиною культури. Однією з найважливіших етичних звичок, за Фукуямою, є заснована на довірі до сторонніх спроможність спонтанно спілкуватися. Ця етична звичка відіграє визначальну роль в організаційних інноваціях і, як наслідок, у створенні багатства і процвітання країни. Механізм впливу рівня суспільної довіри на стан економіки країни такий: Фукуяма вважає, що суспільства з високим рівнем довіри більш схильні до створення добровільних асоціацій, а здатність створювати добровільні організації пов’язана зі спроможністю створювати великі приватні корпорації [11].
Соціальний капітал у визначенні Світового банку – це інститути, відносини та норми, які детермінують якість та частоту соціальної взаємодії в суспільстві. Соціальний капітал не є простою сумою всіх інститутів, що підтримують суспільство, але являє собою з’єднуючий матеріал що не дає йому руйнуватися [16].
Спробу класифікувати концепції соціального капіталу здійснила Л.В.Стрельнікова [5]. Вона виділяє чотири основних підходи до дослідження соціального капіталу:
1) соціо-антропологічний, заснований на уявленнях про природні прагнення людей до об'єднання;
2) соціологічний, в якому соціальний капітал розглядається як норми, мережі та організації, за допомогою яких індивіди отримують вигоду;
3) економіко-інституціональний, підставою якого є твердження, що люди при взаємодії один з одним прагнуть до максимальної індивідуальної корисності й використають ресурси соціального капіталу при здійсненні різних видів діяльності;
4) політологічний, у якому особлива увага приділяється ролі інститутів, соціальних норм у формуванні людської поведінки.
О. Демків здійснивши систематизацію існуючих концепцій виділяє два рівні соціального капіталу – мікро- і макрорівень [5]. На мікрорівні соціальний капітал є якісною характеристикою індивідуального соціального актора, у той час як на макрорівні соціальний капітал трактується як характеристика групи. На думку цього дослідника, внесок у концептуалізацію мікрорівневої інтерпретації соціального капіталу внесли П.Бурдьє, В.Бейкер, Р.Берт, Н.Лін, Дж.Коулман та ін; макрорівневого трактування соціального капіталу дотримуються Р. Патнем, М.Пелдем, М. Шифф, Ф. Фукуяма та ін.
Аналіз сучаснх досліджень з даної проблематики акцентував увагу на таких факторах.
В сучасній науці підіймається питання щодо розуміння таких типів соціального капіталу, як індивідуальний і колективний. Індивідуальний і колективний соціальний капітал – явища різні. Індивідуальний капітал в меншій мірі контекстуально обумовлений: незалежно від цінностей, норм і довіри, характерної для даного суспільства, суб’єкт може мати високий показник індивідуального соціального капіталу, тоді як необхідною умовою великого об'єму соціального капіталу макрорівня виступають специфічні цінності, норми і довіра.
Соціальний капітал полегшує соціальні взаємодії, знижуючи трансакційні витрати сторін. Як відомо, отримання ресурсів в суспільстві відбувається в рамках системи соціальних взаємодій. Цінність ресурсу визначається співвідношенням необхідних для його отримання витрат і переваг, які дає володіння цим ресурсом. Такими засобами, необхідними для успішних соціальних трансакцій, в результаті яких суб’єкти отримують ресурси, можуть бути витрати часу, грошей, фізичних, розумових й емоційних зусиль.
На рівні індивідуального соціального капіталу зниження трансакційних витрат відбувається завдяки особистому або опосередкованому знайомству і взаємодії сторін, в результаті механізмів персоніфікації, у тому числі і персоніфікованої довіри.
Мета розвитку групового соціального капіталу – створення додаткового джерела ресурсів, доступних для всіх членів суспільства Тобто на рівні групового соціального капіталу діють механізми деперсоніфікованої довіри, деперсоніфікованих ресурсів відношення один до одного.
Індивідуальні соціальні капітали утворюють груповий капітал.
Соціальний капітал може мати локальний і глобальний рівень.
Локальний рівень соціального капіталу характеризується рамками взаємодії всередині сім'ї і групи. Глобальний рівень – це рівень недержавних суспільних організацій.
Соціальний капітал має формальну і неформальну сторони. Формальна сторона соціального капіталу характеризується ступенем довіри до офіційних державних інститутів і суспільних організацій, неформальний капітал фіксується через залучення в дружні відносини, наявність контактів з родичами і знайомими.
Формування соціального капіталу може мати для суспільства як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним результатом може бути те, що взаємостосунки між людьми можуть привести до кооперації з метою надання взаємодопомоги, боротьби із злочинністю, тіньовою економікою та ін. Негативним результатом може бути так звана негативна кооперація, яка може виявлятися в створенні злочинних угрупувань, терористичних організацій, розповсюдження корупції тощо.
Таким чином, соціальний капітал – це соціальні зв’язки, побудовані на взаємній довірі і репутації, які сприяють економічному розвитку суспільства на базі соціального партнерства.
У сучасній суспільній думці, в цілому, підкреслюється позитивна роль соціального капіталу. Вважається, що взаємна довіра робить більш легітимними відносини в рамках суспільства: з'являється пошана до прав іншої людини та її власності, дотримуються домовленості, активізується участь в політичному житті суспільства. Завдяки довірі підвищується рівень співпраці в рамках виконання загальної справи, що може привести до стабільного соціально-економічного розвитку. У суспільстві, де високий ступінь довіри тільки до сім'ї і люди не схильні до партнерства з іншими індивідами, спостерігається економічна стагнація.

   1.2 Філософський дискурс феномену соціального капіталу
Необхідність соціально філософського аналізу людських взаємин є наслідком переосмислення історикокультурних цінностей та розкриття логічного смислу сучасних практик людської діяльності.
Соціальний капітал виконує функцію інтегративної системи. Він як метаінститут соціального буття об’єднує функціональний та етикопрактичний аналіз, економікосоціальний підхід, політичні дискусії, культурноісторичні пошуки як «гуманітарну експертизу».
Для роз’яснення механізмів інституційної структури соціального буття особистості у суспільстві та визначення ролі «інтелектуального суб’єкту» звернемося до основних теоретичних підходів щодо розуміння феномену соціального капіталу, які подають адекватне концептуальне визначення соціального капіталу як категорії соціально філософського дискурсу.
У західному суспільствознавстві дискусійним є питання відносно природи і характеру соціального капіталу. Виділяються дві точки зору. Перша точка зору представлена вже згадуваним Р. Патнемом, який розглядає соціальний капітал як феномен історичної природи й подібно до економічного капіталу формується на основі історичних традицій і має пройти певний час для його нагромадження. Таким чином, на думку цього дослідника, соціальний капітал є історично детермінованим. Другу точку зору представляють Ф. Фукуяма та Е. Острем, які говорять про спонтанну, стихійну природу соціальної співпраці, а отже й соціального капіталу. Умовами, за яких соціальний капітал формується стихійно є наступні: розмір групи і межі груп, повторюваність взаємодії членів групи, усвідомлення вдалих та невдалих рішень, завдяки чому група може запобігти повторенню негативних дій.
Етимологічний аналіз слова «соціальний» в різних мовах показує, що його значення полягає в уявленні про взаємодію людей як про взаємодопомогу, взаємне сприяння, кооперацію зусиль задля досягнення спільної мети.
Яка реальність соціального капіталу? Фізичний капітал виникає із поєднання діяльності людини з фізичною реальністю, природою. Людський капітал виникає із поєднання діяльності з психічною реальністю, психікою. Реальність соціального капіталу детермінується вихідною філософською позицією по проблемі взаємовідношення матеріалізму й ідеалізму. Отже, одна точка зору на соціальний капітал полягає в тому, що його природа матеріальна, друга точка зору вказує на ідеальну природу соціального капіталу.
Проте, культурологічний підхід знімає дихотомію «матеріалізм – ідеалізм». Це підхід, згідно якому етичні норми і принципи займають центральне місце в культурі як комплексі систем цінностей, норм, знань і символів, регулюючих життєдіяльність соціальної спільності. Культура з цієї точки зору є синтез матеріального і духовного, якась третя реальність [6].
Соціальний капітал – складний феномен, оскільки для нього характерна зміна соціального простору та поля перебування. Трансформація його у інші форми стає можливою завдяки еволюції традиційного первісного значення категорії «капіталу» до наукоємної термінології інших наукових дисциплін. Термін «капітал» має етимологічно латинське коріння, де «capitalis » означає «головний, важливий». Тому, соціальнофілософський аналіз може слугувати основою для пошуку мотивів, цілей, сенсів людської діяльності із залученням форм матеріального стану речей у світі.
Не кожне суспільство здатне усвідомити потребу взаємодії та колективної діяльності, кооперації ресурсів, що пов’язані із проблемами соціальної нерівності, співпраці та солідарності заради подолання стихійних чи глобальних загроз, формування культурного підґрунтя нації, спільноти, етносу, поширення соціальної мережі зв’язків та комунікації, встановлення діалогу «порозуміння», якого бракує людству.
Історичність поняття «соціальний капітал» зумовлена традицією марксистського розуміння капіталу і більш давньою античною філософією.
У К. Маркса капітал – це «самозростаюча» вартість, яка включає виробничі відносини, процес праці та впливає на характер розвитку суспільноекономічних відносин та устрою суспільства.
У античній філософії капітал було визначено у якості культури ведення господарства, що є практичною необхідністю кожного громадянина. Для окреслення специфічних особливостей соціальної структури тогочасного суспільства було запроваджене поняття господарство – «міська культура ойкосу» разом із її проявами товарообміну, державнополітичним устроєм міста, зростаючим майновим розшаруванням населення, рабовласницькою працею, громадянськими правами та військовими повинностями, вперше виокремивши такі поняття як спільнота та господарство [6].
Розуміння феномену соціального капіталу неможливе без розуміння самої дефініції «феномен» як у загальноенциклопедичному так і у філософському аспекті.
Так, у загальному розумінні, феноме́н (грец. Φαινόμενον – являється) – незвичайне явище, рідкісний факт, який важко збагнути. Як філософське поняття, «феномен» означає явище, яке досягається у чуттєвому досвіді.
Аристотель вживав термін «феномен»  у сенсі «видимого», «ілюзорного».   
Г. В. Лейбниц називав феноменом факти, які відомі з досвіду, акцентуючи при цьому «реальні, добре обґрунтовані феномени».
Для Дж. Берклі, Д. Юма та прихильників позитивізму і махізму феноме – дана свідомість, елементи досвіду (які розуміються суб’єктивно-ідеалистично), що складають єдину реальність.
За визначенням І. Канта, феномен – будь-яке явище, яке може бути пізнане на основі досвіду, протиставляється «ноумену» або «речі в собі».
У феноменології Е. Гуссерля, феномен – безпосередньо надане в свідомості як зміст інтенціального акту. [17]
Явище, як філософська категорія, разом із сутністю, відображає узагальнені форми предметного світу та його пізнання людиною. Сутність – внутрішній зміст предмету, явище – зовнішні форми його існування. Осягнути, збагнути сутність соціального капіталу – завдання сучасної науки.
Розмірковуючи над визначенням феномену як явища, цікавим є тлумачення «явища» як філософської категорії.
Так, у І. Канта, явище – це викликане об’єктивною сутністю суб’єктивне уявлення.
У діалектичному ідеалізмі Г. Гегеля явище тлумачилось як чуттєво-реальний вираз «абсолютної ідеї».
Неопозитивізм відкидає об’єктивність сутності, визнаючи реальними тільки явища як «чуттєві дані».
Феноменологія розглядає явище як самовиявлене буття, а сутність як суто ідеальне утворення.
В екзистенціалізмі категорія сутності витісняється поняттям існування, а явище трактується у дусі  суб’єктивізму. [17]
В наукових працях відомих філософів, дослідників екзистенціалізму Н.В. Хамітова та С.А. Крилвої зазначено, що фундаментальною межею екзистенціалізма є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини є дещо абсолютне. Звідси, однією з основних ідей філософіїї екзистенціалізма, на думку дослідників, є тотожність сутності та існування; магістральна ідея екзистенціалізму – ідея набуття сутності безпосередньо існуванням. [15]
У філософії марксизму категорії сутності та явища як універсальні характеристики предметного світу нерозривно пов’язані, є ступенями осягнення об’єкту, явище виступає формою прояву сутності, а сутність розкривається у явищі. При цьому їх єдність не означає їх тотожності.[17]
Філософські аспекти соціального капіталу, його складових – норми поведінки, цінності, довіра, толерантність, взаєморозуміння, взаємодопомога тощо, – визначених соціально-економічними концептами, ще недостатньо досліджені, що залишає можливості неупереджених пошуків істини філософської природи категорії соціального капіталу, його сенсу, і робить даний напрямок досліджень перспективним.
Загалом філософський дискурс підкреслює проблематику дослідження соціального капіталу, також і в міждисциплінарному вимірі, оскільки досі не має чіткого визначення  – досліджувати сутність (економічний, соціологічний, психологічний, філософський зміст) чи феномен соціального капіталу (чуттєве буття) для практичного застосування останнього з метою покращення добробуту окремої людини та спільноти людей як певного соціуму у просторово-часовому обмеженні.

#12 24.05.2011 00:02:36

Елена Роговая
Участник

Re: Рефераты аспирантов по философии

Як можна охарактеризувати соціальний капітал нашого регіону? Які є особливі риси, характерні якості, відмінності від інших регіонів?

Инструменты

Информация

Статистика
Всего пользователей: 2089
Всего тем: 1047
Всего опросов: 0
Всего сообщений: 12631
Пользовательская информация
Последним зарегистрировался: Vitaly
Пользователи онлайн: 0
Гости онлайн: 12
НовостиВсе новости
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ВЛАСТИ:
КОНСТРУКТИВНЫЕ И
ДЕСТРУКТИВНЫЕ ПРОЯВЛЕНИЯ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины 9 июня 2017 года (пятница),
 в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"Я И ЧУЖОЙ: КСЕНОФОБИЯ
В БЫТИИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Друзья!
Кафедра философской
антропологии Факультета философского
образования и науки
НПУ им. М.Драгаманова
продолжает работу литьературной
студии: 
«ФИЛОСОФСКОЕ ИСКУССТВО:
эссе, афоризмы, проза, поэзия»,
Очередное мероприятие
состоится
 20 апреля 2017 г.,
в 15.00 (кафедра философской
антропологии НПУ Драгоманова,
ул. Тургеневская,
8/14, аудитория 14-11). 
Вход свободный.)

 

 
18.04.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 3 этаж, 
зал заседаний Ученого совета 
14 апреля 2017 года (пятница), 
в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ИННОВАЦИЯМ И СОПРОТИВЛЕНИЕ ТРАДИЦИЙ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
11.03.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
10 марта 2017 года (пятница),
 в 16:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"СТРАХ И ВЕРА В ЖИЗНИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
22.01.2017
30 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ХАРИЗМАТИЧЕСКИЙ ЛИДЕР
В КРИЗИСНОМ ОБЩЕСТВЕ:
СПАСЕНИЕ ИЛИ ОПАСНОСТЬ?»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ИРИНА СТЕПАНЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
06.01.2017
23 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«БОРЬБА С ПЛАГИАТОМ
В ГУМАНИТАРНОЙ СФЕРЕ:
ИМИТАЦИЯ И РЕАЛЬНОСТЬ»

Гость программы –

доктор культорологии,

профессор

ЕВГЕНИЯ БИЛЬЧЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
17.12.2016
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
9 декабря 2016 года (пятница),
 в 15:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА УЧЕНОГО" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
13.12.2016
9 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА
УЧЕНОГО В СОВРЕМЕННОЙ
УКРАИНЕ»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ОЛЬГА ГОМИЛКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
 
01.12.2016
2 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ДОВЕРИЕ И НАДЕЖНОСТЬ
В СОВРЕМЕННОМ МИРЕ»

Гость программы –

доктор философских наук

ЛЮДМИЛА ШАШКОВА

(повтор программы) 

Запись
программы

Обсудить 
на форуме